– Що, чорт забирай, ти тут робиш? – просичав Харрі. – Шпигуєш за мною?
– Добрий вечір, Харрі, – позіхнув Том Волер. – Спостерігаю за квартирою Камілли Луен. Дивлюся, хто приходить-відходить. Не на порожньому ж місці виникла ідея, що злочинець завжди повертається на місце злочину.
– Це маячня, – сказав Харрі.
– Як ти сам розумієш, більше вчепитися ж немає за що. Вбивця залишив нам небагато доказів.
– Злочинець, – поправив Харрі.
– Чи злочинниця.
Харрі знизав плечима і зробив крок убік, щоб не впасти. Відхилилися дверці з боку пасажира.
– Залізай, Харрі. Треба поговорити.
Харрі подивився на відчинені дверці. Подумав. Зробив іще один крок убік. Обійшов машину і сів.
– Подумав? – Волер притишив звук у магнітолі.
– Так, подумав, – відповів Харрі, соваючись: на тісному ковшоподібному сидінні було незручно.
– І який же правильний висновок ти зробив?
– Судячи з усього, тобі подобаються червоні японські спортивні автомобілі. – Харрі з розмаху ляснув по приладовій панелі. – Солідна річ. Скажи… – Харрі зосередився на дикції. – Ти в такому автомобілі розмовляв зі Сверре Ульсеном в Грюнерльокка того вечора, коли вбили Елен?
Волер декілька секунд мовчки дивився на нього, перш ніж відповісти:
– Харрі, я не розумію, про що ти.
– Ні? Ти ж знав, що Елен здогадалася: це ти стоїш за контрабандою зброї? І потурбувався про те, щоб Сверре Ульсен убив її, перш ніж вона кому-небудь розповість. А коли дізнався, що я напав на слід Сверре Ульсена, поспішив обіграти все так, ніби він відкрив стрільбу при затриманні. Як і той хлопець на портовому складі. Ти взагалі майстер розв’язувати проблеми при затриманні.
– Харрі, ти п’яний.
– Два роки я шукав факти проти тебе, Волере. Ти знав про це?
Волер мовчав.
Харрі розсміявся і знову ляснув по панелі, що якось недобре затріщала.
– Знав, ясна річ! Майбутній начальник відділу знає все. Як ти дійшов до життя такого? Розкажи.
Волер виглянув на вулицю. З «Кебабного двору» вийшов чоловік. Подивившись на всі боки, він попрямував униз по вулиці, до церкви Святої Трійці. Волер і Харрі мовчали. Чоловік повернув на дорогу між кладовищем і госпіталем Діви Марії.
– Добре, – тихо сказав Волер. – Якщо хочеш, я тобі сповідуватимусь, але врахуй: той, хто вислуховує сповіді, може опинитися перед неприємним вибором.
– Плював я на прикрощі.
– Сверре Ульсен отримав заслужену кару.
Харрі повільно повернув голову в бік Волера: той сидів із заплющеними очима, відкинувшись на спинку.
– Зауваж, не тому, що я його боявся. Тут ти схибив, – вів далі Том Волер безпристрасним голосом.
– Гм?
Волер зітхнув і розплющив очі:
– Ти хоч раз замислювався про те, що примушує таких, як ми, робити те, що ми робимо?
– Тільки цим і займаюся.
– Який у тебе перший спогад, Харрі?
– Спогад про що?
– Наприклад,