Навпаки. Оскільки завжди більше злиднів унизу, ніж братської допомоги згори, то він усе роздавав навіть раніше, ніж устигав отримати. Це було те саме, що лити воду на пересохлу землю; нехай скільки жертвували йому грошей, він їх ніколи не мав. І віддавав тоді своє останнє.
Незабаром усі бідняки єпархії щиро полюбили свого єпископа й обрали те з кількох його імен, що несло в собі певний зміст. Відтоді вони називали його не інакше як «монсеньйор Б’єнвеню».[1]
Будинок, у якому він жив, мав два поверхи. Три кімнати на першому поверсі, три – на другому, зверху – горище. За будинком був садочок площею в одну чверть арпана.[2] Обидві жінки мешкали на другому поверсі. Єпископ – на першому. Кімната з дверима на вулицю правила йому за їдальню, друга – за спальню, у третій він обладнав молитовню. Щоб вийти з молитовні, треба було перетнути спальню, а зі спальні двері вели в їдальню. У глибині молитовні був запнутий альков, де стояло ліжко для гостей. Там нерідко ночували сільські кюре, які приїздили в Дінь у своїх особистих або в церковних справах.
Маленька прибудова від саду, де раніше була аптека лікарні, тепер стала кухнею.
А ось який вигляд мала єпископова спальня. Засклені двері в сад, навпроти – залізне лікарняне ліжко під зеленим саржевим балдахіном. Біля ліжка, за завіскою – туалетні речі, які свідчили про досі не забуті звички колишньої світської людини. Ще двоє дверей: одні, біля каміна, – до молитовні, другі, коло книжкової шафи – до їдальні. Книжкова шафа зі скляними дверцятами, повна книжок. Оздоблений деревом камін, пофарбований під мармур, майже завжди без вогню. Над каміном, де звичайно вішають дзеркало, – мідне розп’яття зі стертим сріблом на чорному потертому оксамиті в рамі з облупленою позолотою. Біля засклених дверей – великий стіл, а на ньому чорнильниця, купа паперів і товсті книги. Біля столу – плетене крісло. Коло ліжка – ослінчик для моління.
Тут треба принагідно згадати, що від колишнього статку панові Мірієлю лишилося шість срібних приборів і срібна супова ложка – Маглуар щодня тішилася, дивлячись, як виблискує це срібло на білій полотняній скатертині. А що ми зображуємо тут діньського єпископа таким, яким він був, то мусимо додати, що він не раз казав: «Мені було б нелегко відмовитися від звички їсти срібною ложкою та виделкою».
Крім того, йому дісталися в спадок від двоюрідної бабусі два масивні срібні свічники. Ті свічники стояли на каміні у спальні єпископа, і в них завжди були дві воскові свічки. Коли вони мали гостей, Маглуар запалювала свічки і ставила обидва свічники на стіл.
У головах єпископового ліжка була шафка, куди служниця Маглуар щовечора клала срібні прибори та супову ложку. Ключ від тієї шафки завжди стримів у дверцятах.
Стежки-алеї