Сповідь. Жан-Жак Руссо

на молитву, тож коли я трохи згодом прийшов туди, то побачив усіх укляклими і приєднався до них. Поки святий чоловік молився, вітер змінився, та так раптово і так до речі, що язики полум’я, що вже лизали будинок і вривались у вікна, перекинулися в інший бік двору, і дім не постраждав. Через два роки, коли пан де Берне помер, його колишні побратими з монастиря Святого Антонія почали збирати свідчення для його канонізації. На прохання пана Буде я приєднав свій голос до цих свідчень, розповівши про вищезгадану подію; і це було добре, але погано те, що я видав цю подію за диво. Я бачив єпископа на молитві і бачив, як під час його молитви вітер змінився, – ось що я міг сказати, але я не повинен був стверджувати, що одне з цих явищ було наслідком іншого, бо я не міг цього знати. Проте, наскільки я пам’ятаю свої думки, я був у той час щирим католиком і не кривив душею. Любов до чудесного, така властива людському серцю, моя повага до цього доброчесного прелата, прихована гордість, що, можливо, і я сприяв чуду, спокусили мене, і, якщо це чудо справді було наслідком палких молитов, я з повним правом можу приписати його почасти й собі.

      Тридцять років по тому, коли я опублікував свої «Листи з гори»,[50] пан Фремон[51] невідомо як відкопав це свідчення і використав його в своїх творах. Треба визнати, що знахідка вийшла вдалою і неабияк мене потішила.

      Зазнавати невдач в усіх заняттях – така була моя доля. Хоча пан Гатьє і дав про мої успіхи по можливості прихильний відгук, усім було ясно, що вони не відповідали моїй старанності, і ця обставина не могла заохотити мене продовжувати навчання. Тому єпископ і ректор семінарії втратили до мене цікавість і відіслали мене до пані де Варенс як непридатного навіть на те, щоб стати сільським священиком, хоча загалом, за їх словами, я був добрим і незіпсованим хлопцем; ось чому вона й не залишила мене, незважаючи на таку несхвальну думку про мене.

      Я урочисто повернув їй ноти, якими зумів так добре скористатись. Арія з «Алфея і Аретузи» – ось чи не єдине, чого я навчився в семінарії. Моя очевидна схильність до цього мистецтва навела матусю на думку зробити з мене музиканта. Обставини сприяли цьому: у неї, принаймні раз на тиждень, музикували, а соборний регент, що досить часто відвідував її, диригував цим маленьким концертом. Це був парижанин, пан Ле Метр, гарний композитор, дуже жвавий і веселий, ще молодий, непоганий із себе, не надто розумний, але дуже добрий. Матуся познайомила мене з ним; я прихилився до нього і сподобався йому, про все домовились і призначили йому платню. Коротше кажучи, я став у нього навчатися і провів зиму тим приємніше, що співоча школа була дуже близько від матусиного будинку. За кілька хвилин ми були вже там і частенько вечеряли всі разом.

      Неважко зрозуміти, що життя в цій школі, повне співу й веселощів, серед музикантів і дітей з хору, сподобалось мені більше, ніж життя в семінарії в оточенні отців святого Лазаря. Водночас це життя було хоч і вільніше, але від цього не менш одноманітне і правильне. З природи я любив незалежність і ніколи не зловживав