Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь). Франческо Петрарка

дей Барді). Що ж до Папської курії, з ініціативи якої, зрештою, було увінчано його на Капітолійському пагорбі в Римі, тут Франческо добре знали особисто як людину обдаровану (не в останню чергу завдяки Колонна). Останній штрих до розв’язання загадки коронування Петрарки на короля поетів читач знайде у посланні «До нащадків», де Франческо сам змальовує свій візит до короля Роберта, який по кількох днях спілкування з гостем і собі заповзявся вінчати його золотим лавром. Думаю, портрет славетного поета ми маємо доповнити надзвичайно істотною рисою, що її складно передати на полотні чи в мармурі, та яку можна, як у нашому випадку, вивести з фактів біографії. В наші дні цю рису зазвичай визначають чудернацьким, але, за аналогією, добре всім зрозумілим словом «харизма». Напевне, Петрарка посідав цю рідкісну властивість зачаровувати в особистому спілкуванні.

      Якби Франческо Петрарка був нашим сучасником, наважусь стверджувати, він би зробився заповзятим користувачем Інтернету. Берусь навіть припустити, що він віддав би перевагу сервісу Livejournal. Власне, у подібному форматі він виявив себе сповна, залишивши нам багатющий «живий журнал» Петрарки на латині, у вигляді незчисленних прозових і поетичних послань – друзям, рідним, улюбленим античним авторам; інвектив – проти лікарів, проти французьких прелатів, проти «дурних аверроїстів»; збірки анекдотів; власних промов. Тут навіть путівник Itinerarium Syriacum, що змальовує шлях від Генуї до Палестини, із зазначенням визначних місць, радше туристичного, ніж паломницького характеру. Разом з відповідними листами адресатів, весь цей масив утворює унікальний «блог» Петрарки. Нехай пробачає читач лексику високотехнологічної доби, але, можливо, у такий спосіб нам легше буде правильно оцінити характер цієї спадщини. Річ у тім, що головним персонажем її виступає сам автор, Франческо Петрарка, з його уподобаннями, клопотами, тривогами, захопленнями, проблемами, страхами, радощами, з його честолюбством, амбіціями, комплексами… Так, так, з усім цим і не тільки. Чимало дослідників цієї спадщини, вражені таким «самомилуванням», по-перше, відзначали жахливий «егоїзм» автора, а по-друге – кричущу невідповідність особистості, що поставала з приватного листування, тій особистості, якою поставав Петрарка в ліриці і в «публічних» творах. Думається, нам, у XXI сторіччі, з нашим веб-досвідом, зрозуміліше прагнення зібрати пул друзів, яким дозволяється доступ до інтимніших сторін особистого життя; нам також зрозуміліше, що інтерес до інших може здійснюватись через інтерес до себе.

      Ми знаємо, що гуманізм, «отцем» якого канонічно вважається Петрарка, – це інтерес до людини, людської індивідуальності. Та до якої «людини»? Якщо Петрарка не перший, хто у ХІV сторіччі зазирнув глибоко у свою душу, він перший, хто детально розповів про все, що він там побачив, поділився усім, що пережив, досліджуючи себе. Двісті років мине після Петрарки, доки інтерес до людини підштовхне Андреаса Везалія зробити розтин людського тіла, таємно роздобутого вночі