– Обіцяю…
Людка на Миколиному торжищі дві години тирлувалася. Старих журналів про моду накупила, черевики на підборах у матері випросила і, хоч та противилася п’ятдесятилітровий бідон олії за шкірзамінник віддавати, благала:
– Мам, я без цих черевиків пропаду. Як же вони мені нужні! Украй…
Бідон із олією Людка сама кравчучкою до Миколи приперла. Замість того черевики отримала – і до Катьки. Хвалитися.
Катерина якраз у рожевому скляному пальті по хаті швендяла. І туди! І сюди! І до дзеркала! І ромашки у косах…
– Ульот! – визнала Людка. І свою коробку розкрила.
– Класні черевички, – Катерина крутила в руках шкірзамінник на підборі – і надивитися на могла.
– Кать, я чо’ прийшла… – Людка озирнулася й зашепотіла. – Хлопці просяться… Кажуть, хай би той сюрприз сьогодні вночі влаштувати. Сашкові завтра батьку в полі помагати, Сергій із Тамаркою по товар для кіоску поїде.
– Та хай буде сьогодні, – Катерина згадала про рожевий ліфчик, задерла кофтину. – Людка! Глянь! Мама ще мені ліфчика купила…
Людка так і сіла.
– Оце вже – повний ульот!
Оговталася – і далі веде:
– Тоді так. Опівночі я під твоїм вікном пошкребуся – виходь. Підемо.
– Мені б тільки, щоб усе швидко, – Катерина згадала дядька Романа і пожалкувала вже, що погодилася з Людкою кудись поночі йти.
– Людка… А де він буде, той сюрприз?
– Великий покинутий будинок за балкою знаєш?
– Без даху?
– Хлопці казали, щоб опівночі ми до того будинку прийшли.
– А біди не буде? – Катерина так на Людку зиркнула, що та аж зашарілася.
– От дурна! Невже думаєш, я погоджуся на всяку глупоту? Та якщо вони щось погане вдумали, ми їх… А хочеш, я із собою батькового ножа мисливського візьму?
Катерина лоба наморщила.
– А я спиць в’язальних наберу. Перештрикаю усіх гадів, якщо будуть чіплятися.
Людка аж зайшлася сміхом. Коробку з черевиками на підлогу кинула, на Катрусине ліжко впала.
– Ой, не можу! Перештрикає вона… Штрикалка!
– От я тобі зараз покажу!
Кинулася Катерина Людку лоскотати, а та за коробку та з хати. Стоїть біля хвіртки, сміється.
– Ой, не можу! Катька! Побігла я додому, а то помру зо сміху.
У п’ятницю пообідь Сашко ще сидів під копою, хоча зранку батько обіцяв:
– Підміниш мене, сину, ненадовго. Я години на дві відлучуся. Поїду домовлюся, щоб завтра соляри в борг дали. Трактор теж буде. Нас уже поле зачекалося.
– Щось там у батька не зростається з тією солярою, – подумав хлопець.
Аж по дорозі йде хтось. Придивився – Сергій.
– Привіт! – Сергій упав у сіно, в очах бісики. – Усе, Саня! Сьогодні час-ікс, чувак! Дівки погодилися. Я все знайшов. Дивися!
І заходився виймати з рюкзака все по черзі, як той ворожбак.
– Ось парафін! Тут нам на двох вистачить. Бач, етикетка. Читай! Чистий парафін. Далі! Два шприци. Нові. Дві голки товсті. Є таке. Теж – нові. Далі! Миска алюмінієва.