Нік озирнувся на полковника, але той уважно дивився на монітори. Окрім них, за моніторами стежив молодик років тридцяти, який їх і впустив усередину.
На лівому, «коридорному», моніторі відчинилися двері чи то з ванної, чи з туалету. У коридор вийшов невисокий хлопець у джинсах і футболці з якимсь написом. На плечі у нього бовталася сумка. Він постояв перед дзеркалом, розглядаючи себе, потім зосереджено всміхнувся і пішов назустріч камері, що передавала зображення на монітор. Зникнувши з коридора, він з’явився в кімнаті. Дістав із сумки касету, підійшов до музичного центру. Вставив її. Відійшов до прив’язаного до крісла-гойдалки чоловіка.
– Звук іде? – запитав Іван Львович, не відриваючись од монітора.
– Йде, – відповів молодик за пультом.
– Голосніше можеш зробити?
У салоні мікроавтобуса пролунало шипіння і на його фоні – ритмічні часті удари.
– Я не винен, – пролунав слабкий голос прив’язаного до крісла-гойдалки чоловіка. – Мене підставили.
– Усіх час від часу підставляють, – відповів хлопець, що стояв перед ним.
Потім він опустився навпочіпки. Розкрив свою сумку і витягнув із неї якийсь пристрій із наїжаченими дротами. До дротів приєднав іще якусь деталь, потім подивився на годинник і, засунувши пристрій під крісло, звівся на ноги. Озирнувся на музичний центр.
– Може, голосніше зробити? – запитав зв’язаного і, не чекаючи відповіді, підійшов і додав гучності.
Тепер часті ритмічні удари зазвучали сильніше.
– Що це? – запитав Нік.
– Запис сердечного ритму, – не обертаючись відповів Іван Львович.
Тим часом хлопець перейшов із «кімнатного» монітора в «кухонний». Дістав із холодильника ковбасу, нарізав хліба, зробив собі каву. Поводився абсолютно спокійно, як господар. Тільки час від часу поглядав на свій годинник.
Чоловік у кімнаті розхитував крісло-гойдалку. Мабуть, намагався звільнитись, але у нього нічого не виходило.
– Кава є? – запитав Іван Львович, стежачи за «кухонним» монітором.
Молодик за пультом нахилився й подав полковникові термос. Той налив собі, випив. Потім знову налив у пластмасову чашку-кришку і простягнув Ніку.
Їх погляди зустрілися, й Іван Львович, кивнувши на «кухонний» монітор, запитав:
– Ну як тобі кіно?
Нік знизав плечима. Він насправді мало що розумів у побаченому.
– Ти за хлопцем спостерігай, – сказав полковник. – Сергій Володимирович Сахно. Тридцять три роки. Цікавий тип. Із біографією. Теж колишній офіцер, сапер. Комісувався, коли його вагітна подруга загинула. Психіка нестійка. Йому підкинули винного в смерті подруги. Ось тобі й кіно.
– А що це за касета, яку він у магнітофон уставив?
– Запис серця дитини в череві матері. Тепер роблять. Мода. Фотографії за допомогою