однаково до тебе прилетять двадцять архангелів разом зі своїм диригентом і засурмлять у свої єрихонські труби, чи то допомагаючи тобі, чи то відволікаючи від твого заняття. Оркестр саме взявся за бойовики, старі друзі Баді Рича вирішили довести всім цим шмаркачам у залі, що вони справді круті хлопці й уміють грати, тож, порадившись між собою, заводять на радість відвідувачам знаменитий «Біґ Мак», який тут-таки впізнають, навіть я радісно засовався, оповитий густим солодким димом. Справжню музику неможливо зіпсувати поганим виконанням, це точно, скільки років вони його грають, у скількох занюханих клубах вони виступали, а починають грати «Біґ Мак» – і все стає на свої місця, і всі розуміють, що життя – річ чудесна й таємнича, і навіть наближаючись до його обшивки, майже торкаючись його тугої холодної поверхні, ти все одно ані на півкроку не наближаєшся до його розуміння, тому що воно, це розуміння, існує не затим, аби відкриватися таким мудакам, як ти, воно існує, щоб тобі просто було добре. Ось я сиджу тут, на цій бузковій порцеляновій штуці, і навіть не уявляю, що всі ці люди робитимуть після того, як оркестр змовкне, що відбуватиметься з їхніми серцями й душами і що відбуватиметься сьогодні із самими музикантами, ось вони зараз отримають свої бабки й спустяться в бар бухати, і хтось обов’язково нап’ється, без цього не обійдеться, повір мені, і взагалі – може, із них хтось помре, а тур у них розписано на півроку вперед, і як вони завтра гратимуть цей свій «Біґ Мак», і як вони житимуть, ці осиротілі дев’ятнадцять мучеників, позбавлені особистого життя й нормального страхування? Ось над чим варто подумати.
Свого приятеля я застав у тому ж стані легкого ступору, у якому його й залишив, але після чергового пива він поступово оговтався, почав потрошку рухати руками й ногами, сказав кілька слів, потім узагалі розговорився, ми ще разом почали викликати оркестр на біс, викликали на свою голову, і ті грали ще хвилин сорок. Усе ж концерт завершився, і нас вигнали, знявши з Леннона ще пару купюр за розбитий ним кухоль, хоч той і божився, що це зробив не він.
Ну, ти ж розумієш, що я не міг просто так кинути його на холодному ранковому хіднику – п’яного, підсліпуватого й оштрафованого. Тим більше, до нього додому йти було ближче, ніж до мене, а підземка ще не працювала.
Словом, ми пішли до Джона Леннона. Проходячи повз університет, у запашних березневих сутінках ми надибали нашого друга-індуса. З ним жодних змін не сталося, він собі так само мирно спав, а поруч стояв одноразовий стаканчик із холодною кавою. Стаканчик ми лишили, а індуса довелося забрати.
Зараз сьома ранку, починається холодний березневий дощ, повітря густе й свіже, воно намагається впхатись у відчинене вікно й застряє, не здатне протиснутися до помешкання, останню годину ми сиділи з моїм приятелем Джоном Вінстоном Ленноном на його засраній кухні та чекали, коли в місті відчиняться супермаркети. Урешті ми дочекалися свого, тож полишаємо нашого друга-індуса на господарстві, він усе одно спить і йому байдуже, а самі йдемо купити щось на сніданок. Зрештою, я б міг уже поїхати додому, але вдома в мене нікого немає, а тут хоч і прибацана, але все ж
