немає
ворогів[26]».
«З цієй
репризой
обережно![27]» —
Учитель
громко
надавил:
«Ця боротьба,
триває досі!
Вона була
і буде ще.
В колишніх
літах, в цьому
році.
Та ворогів
багато є.
Я пам’ятаю
рік четвертий,
Я пам’ятаю
листопад,
Коли
у Києві
нарешті
Ми вийшли
всі
як на парад.
Із помаранчевим
єднанням
Проти
бандитів,
москалів
Ми
показалися
здоланням,
Ми
у Європу
йшли в надрив.
Чому в надрив?
Є перепони…
Тому що є
минулість та —
Радянські
Сталінські
ікони,
Схід України,
як мета
Бути
з Росією
в обіймах,
Що катувала
гидко нас
Голодомором
так надійно,
Щоб все зламати,
кожен раз
Росія
буде
нас давити,
Тому
повинні
берегти
Цю незалежність —
наші квіти
І у Європу
далі йти![28]»
22
Євген пришел
домой
из школы
На кухне
маму
он застал.
Она
сидела
с телефоном,
А он
унесся
быстро в зал.
«Ти почекай,
синочку
швидкий,
У мене батько
на зв’язку![29]» —
Марія
радужной улыбкой
Кричит
поспешному юнцу.
«Ти з ним
по «нету»
розмовляєш[30]?» —
Спросил
так
нехотя Євген,
Как будто
в сумрачной
печали,
Он находился
среди стен.
«Що-що
ти кажеш,
я не чую,
Давай сюди,
немає сил
Та обмаль часу[31]»
– нежной бурей
Марія
к сыну
шлет посыл
Ведь видит
женщина,
не хочет
Её малец,
с отцом побыть,
Обиду держит
и нарочно
Не станет
дальше говорить.
И он не стал,
а просто вышел,
Что же поделаешь
в тот час,
Когда отец
юнцу не слышен,
А только жив
о нем рассказ?
Євген,
все ж любит
папу сильно,
Но хочет,
чтоб
он рядом был,
А