Наступного ранку ми з Редрутом пішки рушили до готелю «Адмірал Бенбов», і там я побачився з матір’ю. Вона була здорова і весела, бо зі смертю капітана закінчилися неприємності, які він завдавав. Сквайр наказав усе полагодити в готелі, наново пофарбувати кімнати й вивіску і додав дещо з меблів. За стійкою стояло зручне крісло для матері. А ще він знайшов хлопчика на підмогу на час моєї відсутності.
Тільки побачивши того хлопця, я усвідомив, що полишаю рідну домівку. До цього я думав лише про пригоди й зовсім забув про те, що то таке – полишити свою матір і наш дім. Цей незграбний чужий хлопчик, що заступив на моє місце, змусив мене розплакатися. Думаю, я мимохіть зганяв на ньому власне горе. Він був новачком, недосвідченим, і я мав чимало приводів штрикати йому в очі за промахи.
Наступного ранку після сніданку ми з Редрутом попрямували назад. Я попрощався і з матір’ю, і з бухтою, біля якої жив від народження, і з нашим старим готелем «Адмірал Бенбов», хоча після ремонту, наново пофарбований, він видався мені чужим. Мимоволі я згадав капітана, який часто блукав берегом у своєму трикутному капелюсі, зі шрамом на щоці та з мідною підзорною трубою під пахвою. Невдовзі ми вже були за поворотом, і наш будинок щезнув з очей.
Ввечері, уже в сутінках, ми сіли у поштовий диліжанс біля «Готелю короля Георга». Мене затисло між Редрутом і якимсь товстим старим джентльменом. Попри страшенне трясіння й холод ночі, я одразу заснув і спав наче убитий, проспавши усі станції. Коли я нарешті прокинувся від штурхана в бік і розплющив очі, то побачив, що карета зупинилася перед великим будинком на міській вулиці, а надворі вже давно розвиднилось.
– Де ми є? – спитав я.
– У Бристолі, – відповів Том. – Вилазь.
Містер Трелоні зупинився в готелі неподалік від доків, щоб спостерігати за роботами на шхуні. Нам довелося довго йти пішки набережною, на мою превелику втіху, уздовж чималої кількості кораблів найрізноманітніших розмірів, опорядження й націй. На одному судні матроси хором співали за роботою, на другому – люди висіли в повітрі над моєю головою на снастях, наче на павутинні. І хоч я все життя прожив на березі, ще ніколи не відчував море так близько. Саме повітря, просякнуте дьогтем і сіллю, видавалося мені надзвичайним. Я бачив розцяцьковані носи кораблів, що були за океаном. Бачив старих моряків із сережками у вухах, із закрученими бакенбардами й просмоленими кісками, які прогулювалися морською ходою. Я аж підскакував від захоплення, лише подумавши, що і сам невдовзі вирушу на шхуні до таємничого острова на пошуки закопаних скарбів. Занурений у ці любі серцю мрії, я і не помітив, як ми дійшли до великого готелю і ніс у ніс зіткнулися зі сквайром Трелоні. Вбраний у синю морську форму, яку зазвичай вдягають морські офіцери, він йшов нам назустріч, вправно наслідуючи ходу моряків.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив