Одного разу…. Ірен Роздобудько. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Ірен Роздобудько
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Публицистика: прочее
Год издания: 2014
isbn: 978-966-14-6918-0, 978-966-14-7572-3
Скачать книгу
це вуха мої (а також – нотатник з ручкою!) завжди були напоготові. Адже то були шалені любовні історії, багато з яких я потім побачила в фільмі про «Анжеліку, маркізу ангелів» (що, зізнаюсь, дуже мене розчарувало).

      Героєм зітхань і мрій майже всіх табірних дівчат був хлопець із паралельного загону на прізвисько Барс.

      Власне, він був героєм усіх дівочих палат – від малої до великої.

      Він ходив у модних штанах-кльош, підперезаних широким білим паском, і в блакитній сорочці, розстебнутій до пупа.

      І ні на кого не звертав уваги. Все в ньому говорило про те, що сюди, до цього жалюгідного «Орльонка» (так називався наш табір), він потрапив випадково і що він глибоко зневажає і навіть «чхає з високого дуба» (тобто, записала я в своєму нотатнику, «ставиться байдуже») на все це жалюгідне жаб’яче збіговисько, що горлає пісні під баян одноокого дядька Василя Степановича.

      Ну і потім – Барс… Ох… Барс – це щось таке хиже, самотнє, романтичне. Аж подих перехоплює.

      Барс – і тільки так! Ні Сашко, ні Дмитро, ні Валєра. Ніхто не знав, як його звати насправді. І від того подих перехоплювало ще більше.

      Барс – це той, хто живе на маківці засніженої гори і виходить на полювання вночі, коли всі піонери-«лєнінци» сплять глибоким дитячим сном.

      «Я б півжиття віддала, щоби Барс… – так починався шепіт у нашій палаті після відбою і тут же лунало суворе нагадування: – Помідор – вуха!!»

      Я робила вигляд, що затуляюсь подушкою, але думала так само: що віддала б півжиття…

      І уявіть собі, що…

      …одного разу… на танцях… під шалений космічний «мєдляк» у виконанні групи «Зодіак»… цей самий Барс… у джинсах із білим паском… у сорочці, крізь яку світився засмаглий живіт…

      Цей самий Барс, за увагу якого все дівоче населення табору «Орльонок» беззастережно віддавало «півжиття»…

      Цей нічний звір, що спустився з маківки засніженої Кіліманджаро… Ох…

      Одне слово, Барс підійшов до Вагітного Таргана з питанням, чи танцює той Тарган, чи так собі, «груши околачіваєт».

      Вагітний Тарган, перетворившись на перестиглого Помідора, повідомив захриплим голосом, що… І судомно подумки зашарудів сторінками списаного нотатника у пошуках підходящої для ситуації фрази або словечка.

      У палаючій голові виникло лише одне.

      І я промовила його так, як промовляла свої найромантичніші меседжі, лежачи на сіні чи шовкових простирадлах, сама Анжеліка-маркіза-ангелів.

      – Відвали… – сказала я.

      …Увесь вечір, котрий тривав так довго, що в мене заніміли руки від того, що плечі Барса були надто високо, ми протанцювали під здивованими поглядами старших подруг. А коли лунав запальний «Боні М», Барс казав: «Плювати!» – і ми залишалися виконувати «мєдляк». І мої наставниці – я це бачила! – непритомніли і шукали свої ж очі в себе на лобі та вручну встановлювали їх на призначене місце.

      Але факт не припиняв бути фактом: з усього табору Барс обрав Вагітного Таргана.

      Якщо бути відвертою, навтішавшись