Як би хто не поставився до цього всього, але наступної суботи знов зібралися жінки у Нюри і в тиші, порушуваній тільки хрускотом лузаного смаженого гороху і гудінням веретена, прослухали чергове послання:
«А ще сообщаю вам, Нюра, в краткості свого пісьма, що вчорась, токо ми сіли завтракать, як роздався крик нашого командира «тревога!», і зелена ракета оповістила о том, що приближаються вражеські бомбовози, і командир приказав нам вступить із ними в нерівний воздушний бій. І я негайно сів у свій самольот і підняв його у воздух. Піднявся я, дорога Нюра, вище хмар. І бачу: летить на нас ціла, можна сказать, армада, і тоді я приблизився і став стріляти по них зі свого кулемета. І коли я вдарив першу очерідь трасірующими снарядами, я угледів, як загорівся один самольот, а потім другий, третій і четвертий, і всі чотири попадали на землю…»
– Це треба ж! – не витримала Тайка Горшкова.
– Єхтийох! – одізвалась і Чернота.
«…Це була тяжка робота, Нюра. Деякі люди думають, Нюра, що це легко збивати вражеські самольоти. А це нелегко. Тому приходиться, сражаючись, робити декілька фігур вищого пілотажу і літати як у обикновенному положенії, так і догори колесами. А ще, звичайно, треба про те подумати, що там, у тих вражеських самольотах, тоже сидять люди, такі ж, вроді нас із вами, тілько що говорять по-другому. І, може буть, у них тоже єсть і жони, і діти, і батьки, а также всякі другі родичі, дальні і близькі, і їм тоже буває дуже неприязно, коли приходить до них похоронка, що він погиб смертю храбрих за родіну і за Гітлєра. Но що ж поробиш, Нюра, єслі йде война і ці люди не хотять понімать, що і у мене тоже єсть хтось, хто дорогий моєму гарячому воїнському серцю? Хто мені дорогий, то це я маю в виду вас, звичайно. І коли я вспоминаю, Нюра, вас, ваші очки і вашу улибку і то, що німецько-фашисти зробили із вами, однявши вашу корову, то з новою утроєною силою починаю бити цих стерв’ятників.