– Я знаю, що ти хотів зробити мені приємне, – сказала Венді заспокоївшись, – тому можеш подарувати мені поцілунок.
Вона зовсім забула про його невігластво, коли йшлося про поцілунки.
– Я так і думав, що ти захочеш забрати його назад, – сказав він трохи з гіркотою і простягнув їй наперсток.
– О, любий, – сказала Венді приязно, – я не мала на увазі поцілунок, а лише наперсток.
– А це що таке?
– Щось таке, – і Венді поцілувала його в щоку.
– Весело, – визнав Пітер серйозно. – То тепер ти хочеш, щоб я тобі подарував наперсток?
– Якщо тобі так хочеться, – зауважила Венді, тримаючи цього разу голову прямо.
Пітер поцілував її, і тієї ж миті дівчинка злякано заверещала.
– В чому річ, Венді?
– Хтось боляче смикнув мене за волосся!
– Це, мабуть, Тінк. Ніколи не знаєш, що їй заманеться.
Це справді була фея, яка вовтузилася в повітрі і знову вдалася до лайливих слів.
– Вона каже, що буде смикати тебе за волосся, Венді, щоразу, як ти будеш дарувати мені наперсток.
– Але чому?
– Чому, Тінк?
І фея повторила:
– Бо ти дурний віслюк.
Пітер не збагнув чому, зате Венді втямила і трохи засмутилася. Бо він сказав, що прилітав до них у дитячу кімнату зовсім не заради неї, а щоб послухати казки.
– Розумієш, я ж не знаю казок. І ніхто із загублених хлопців не знає навіть однієї казки.
– Який жах! – зітхнула Венді.
– Знаєш, – вів далі Пітер, – чому ластівки будують гнізда під стріхами будинків? Щоб слухати казки. О, Венді, твоя мама розповідала тобі таку чудову казку.
– Це яку ж?
– Про принца, який шукав дівчину, що загубила кришталевий черевичок.
– Пітере, – пояснила Венді азартно, – це ж Попелюшка, і він потім її знайшов, і вони жили після цього дуже щасливо.
Пітер так зрадів, що зразу ж схопився з крісла, в якому вони сиділи, і поквапився до вікна.
– Куди ти йдеш? – закричала Венді, передчуваючи щось недобре.
– Розповісти іншим хлопцям.
– Не треба, Пітере, – попросила вона. – Я знаю ще й купу інших казок.
Вона промовила саме ці слова, тому не може бути жодних сумнівів, що таким чином вона випробовувала Пітера. Він повернувся, і в його очах промайнув якийсь жадібний погляд, що мав би стривожити дівчинку, але цього не сталося.
– А скільки казок я б могла розповісти хлопцям! – замріяно сказала Венді, і Пітер умить схопив її та потягнув до вікна.
– Відпусти мене! – наказала вона йому.
– Венді, летімо зі мною, розповідатимеш моїм хлопцям казки.
Звісно, їй було приємне таке прохання, але дівчинка заперечила:
– О, любий, та я не можу. Подумай про мою матінку! До того ж я не вмію літати.
– Я