Ми вийшли з дворика. З церкви після служби Божої виходили новіції і челядь. Обходячи західну стіну храму, ми побачили Беренґарія – він вийшов з дверей трансепту і пішов через цвинтар у бік Вежі. Вільям гукнув його, той зупинився, і ми його наздогнали. Він був ще більше схвильований, ніж тоді, на хорах, і Вільям, мабуть, вирішив скористатися цим станом його духу, як це він зробив з Бенцієм.
– Схоже, ти був останнім, хто бачив Адельма живим, – сказав він йому.
Беренґарій хитнувся, немов ось-ось зомліє.
– Я? – вимовив він ледь чутно.
Вільям спитав це майже навмання, може, тому, що Бенцій сказав йому, що бачив, як вони обидва балакали про щось на кружґанку після вечірні. Та, мабуть, він втрапив-таки у ціль, і Беренґарій, ясна річ, подумав про іншу, воістину останню зустріч, бо тремтливим голосом заговорив:
– Як ви можете таке говорити, я бачив його перед тим, як іти спочивати, як усі інші!
Тоді Вільям вирішив, що не варто дати йому очуняти:
– Ні, ти бачив його пізніше, і знаєш більше, ніж хочеш показати. Але смертей уже дві, і мовчати більше ти не можеш. Ти чудово знаєш, що є чимало способів розв’язати язика!
Вільям не раз казав мені, що навіть бувши інквізитором, він завжди відчував огиду до тортур, але Беренґарій хибно його зрозумів (або ж Вільям сказав так зумисне); хай там як, але цей Вільямів маневр таки дав свої плоди.
– Так, так, – сказав Беренґарій, вибухнувши нестримним плачем, – я бачив Адельма того вечора, але бачив я його вже мертвим!
– Як це? – спитав Вільям. – Унизу крутосхилу?
– Ні-ні, я бачив його тут, на цвинтарі, він простував між гробами, примара серед примар. Я підійшов до нього й відразу помітив, що переді мною не живий чоловік, бо лице його було лицем трупа, а очі споглядали вже вічнії муки. Ясна річ, я зрозумів, що то був його привид, лише наступного ранку, коли дізнався про його смерть, але вже тоді я відчував, що бачу видіння, що то проклята душа, потороча… О Господи, яким потойбічним голосом заговорив він до мене!
– І що ж він сказав?
– «Мене проклято! – сказав. – Той, кого бачиш ти зараз перед собою, тільки-но із самого пекла і до пекла мусить вернутись». Ось що сказав він мені. А я заволав до нього: «Адельме, ти справді з пекла? Які ж вони, пекельнії муки?» Я тремтів, бо саме вийшов був зі служби повечер’я, де читали страхітливі уступи про гнів Господній. А він мовив: «Муки пекельні безконечно моторошніші, ніж язик наш може виговорити. Чи бачиш, – сказав він, – сю пелену фальшивих мудрощів, яка огортала мене аж донині? Вона тяжить і гне мене, мовби найбільша паризька вежа чи найвища у світі гора лягла мені на плечі, і ніколи я вже більш не зможу скинути її із себе. Й сю покару наклала на мене Божа справедливість за моє марнославство, за те, що тіло своє я мав за місце насолод, і що вважав, буцімто більше відаю від інших, що любувався я потворними речами, в уяві їх своїй