– Знаю я сей арґумент! І з соромом визнаю, що був то коронний арґумент нашого ордену, коли клюнійські отці воювали проти цистер-ціянців. Але мав рацію святий Бернард: людина, яка жадає відкрити речі Божі per speculum et in aenigmate, і тому зображає потвор та чудернацтва природи, поволі набуває смаку до самого діла рук своїх, себто потворності, черпаючи в ній насолоду і дивлячись на світ тільки через неї. Подивіться-но лиш – поки ви зрячі – на капітелі колон на нашому кружґанку, – і показав рукою за вікно, в бік церкви, – навіщо очам монахів, заглиблених у розважання, споглядати сих сміховинних покручів, сю потворну пишноту і пишну потворність? А навіщо ці бридкі мавпи? Ці леви, кентаври, недолюди з устами на череві, однією ногою і вухами, наче вітрила? А ці плямисті тигри, воїни в бою, мисливці, які дмуть у ріжки, ці багатоголові тіла і багатотілі голови? А чотириногі зі зміїним хвостом, рибини з головою чотириногих? Ось тварина, спереду схожа на коня, а ззаду – на козла, а ось рогатий кінь, і ще чимало подібного, тож тепер монах воліє споглядати мармурові статуї, ніж читати рукописи, і подивляти діла людські, аніж медитувати про закон Божий. Сором пожаданню очей ваших, ганьба вашим смішкам!
Великий старець зупинився, важко дихаючи. А я чудувався, що хоч він осліп, мабуть, уже багато років тому, але так добре пам’ятав ці образи і так яскраво описував нам їх бридкість. У мене навіть зродилась було підозра, що колись вони, певно, сильно спокушали його самого, якщо він і тепер говорить про них так пристрасно. Але найспокусливіші образи гріха мені часто траплялося бачити саме у писаннях тих мужів незламної чесноти, які засуджували їх чар і вплив. Це знак, що мужі сі сповнені були великого запалу свідкувати про істину, тому з любові до Бога не вагалися відносити на карб зла всі спокуси, якими воно прикривається, і прагнули якнайкраще просвітити людей щодо способів, якими вабить їх до себе лукавий. Слова Хорхе й справді зродили у мені велике бажання уздріти зображення тигрів і мавп на кружґанку, подивляти яких я ще не мав нагоди. Та Хорхе перебив хід моїх думок, бо знов заговорив, але вже не так пристрасно.
– Господь наш не потребував вдаватися до всіх сих глупств, щоб указати нам путь праведну. Біблійні притчі не смішать і не страхають. Натомість Адельм, смерть якого ви зараз оплакуєте, так замиловувався своїми почварами, що втратив з виду речі остаточні, матеріальним уособленням яких вони мали б бути. І він пройшов усі, воістину всі, – тут голос його зробився урочистим і грізним, – стежки потворності. А Бог вміє за це карати.
На присутніх впала важка мовчанка. Обірвати її осмілився Венанцій з Сальвамека.
– Превелебний Хорхе, – мовив він, – чеснота ваша спонукає вас до упереджених суджень. За два дні до Адельмової смерті ви були присутні на