Бо книжка ця мовить про книжки, а не про щоденні знегоди, і, читаючи її, ми можемо повторити за великим наслідувачем Томою Кемпійцем: «In omnibus requiem quaesivi, et nusquam inveni nisi in angulo cum libro[12]».
5 січня 1980 року
Примітка
Адсів рукопис розділений на сім днів, а кожен день – на періоди, що відповідають розкладові богослужінь. Підзаголовки від третьої особи додав, очевидно, отець Валле. Та оскільки вони дають читачеві корисні вказівки і звичай цей не був чужим літературним творам тієї доби, написаним народною мовою, я не вважав за доцільне їх опускати.
Певні сумніви викликало у мене те, як Адсо визначав канонічні часи, і не лише тому, що у різних місцевостях та в різні пори року їх визначали по-різному, але й тому, що у XIV сторіччі, ймовірно, вже не дотримувалися з абсолютною точністю вказівок, поданих у Правилі святого Бенедикта.
Одначе, щоб читачеві зручніше було орієнтуватися, гадаю, що можна дотримуватися такого їх визначення, виснуваного почасти з самого тексту, а почасти з порівняння первісного правила й опису чернечого життя, що його подав Едуард Шнайдер у праці «Les heures Bénédictines»[13]:
Полуношниця (яку Адсо іноді називає також давнім словом Бдіння). Між 2.30 та 3-ю годиною ночі.
Хвалитни (які в давнішій традиції мали назву Утреня). Між 5-ю та 6-ю ранку, закінчуються, коли ледь світає.
Час перший. Коло 7.30, незадовго до світанку.
Час третій. Коло 9-ї години.
Час шостий. Полудень (у монастирях, де ченці не працювали на полі, і взимку це був також час трапези).
Час дев'ятий. Між 2-ю та 3-ю годинами пополудні.
Вечірня. Коло 4.30, перед заходом сонця (правило приписує вечеряти, коли ще не запали сутінки).
Повечер’я. Коло 6-ї години (найпізніше о 7-й годині ченці вкладаються спати).
Обрахунок базується на тому, що наприкінці листопада у Північній Італії сонце сходить коло 7.30 ранку і заходить коло 4.40 пополудні.
Абатство
К – Лічниця
J – Лазні
А – Вежа
В – Церква
D – Внутрішній дворик
F – Опочивальні
Н – Капітулярна зала
М – Свинарники
N – Стайні
R – Майстерні
Пролог
Упочині було Слово, й Слово було в Бога, й Бог було Слово. Прісно було Воно в Бога, і повинність вірного законника – з псалмопівчою покорою щоденно славити сю одиноку беззмінну подію, істину сю неспростовну. Та videmus nunc per speculum et in aenigmate[14], й істина, заки постане супроти нас твар у твар, являється одробинами воістину недовідомими у хибах світу сього, тому мусимо вчитуватися