– Monasterium sine libris, – замислено процитував абат, – est sicut civitas sine opibus, castrum sine numeris, coquina sine suppellectili, mensa sine cibis, hortus sine herbis, pratum sine floribus, arbor sine foliis…[27] А наш орден, ревно дотримуючись подвійної заповіді працювати і молитися, завжди був світлом для цілого відомого світу, скарбницею знання, порятунком для надбань стародавньої вченості, яким загрожувала погибель у пожежах, грабунках і землетрусах, кузнею нових писань і вмістилищем старих… Але живемо ми тепер у вельми темні часи, народ Божий думає лише про свої крамарські оборудки й міжусобиці, а у великих містах, де нема місця для духу святості, не лише розмовляють (бо від мирян не можна вимагати іншого), але й пишуть посполитим наріччям, та жодна з таких книг ніколи не потрапить у наші стіни – вони ж бо причиняються до ширення єресі! Через гріхи людські світ завис на краю безодні, сама безодня проникла у нього і безодню прикликає[28]. А незабаром, каже Гонорій, тіла людей стануть дрібнішими від наших, як і наші тіла мізерніші, ніж тіла древніх. Mundus senescit[29]. Тож тепер Бог поклав на наш орден місію чинити спротив цій гонитві до прірви, зберігаючи, відтворюючи і захищаючи скарб мудрості, що його довірили нам праотці. Провидіння Боже зарядило, щоб вселенська управа, яка на зорі світу мала осідок на сході, поступово, як наспіває пора, переміщалася на захід, і се має остерегти нас, що кінець світу близько, бо хід історії досяг уже меж вселенної. Та поки не скінчилося остаточно тисячоліття, поки не восторжествував, хай і ненадовго, окаянний звір, ім’я якому Антихрист, на нас лежить повинність захищати скарбницю християнського світу і саме слово Боже, яке Господь вклав у вуста пророкам та апостолам, яке повторювали отці, не змінивши ніже тої коми, яке намагалася тлумачити вчена школа, хоча нині у тій самій школі загніздився змій гордині, заздрощів та безрозум’я. Й у присмерках сих ми далі триматимем наш світич, хай промениться світлом високо над небосхилом. І поки стоять сі мури, ми будемо вартівниками божественного Слова.
– Воістину, – мовив Вільям побожним тоном. – Але як це пов’язане із забороною відвідувати бібліотеку?
– Бачите, брате Вільяме, – мовив абат, – щоб можна було провадити ту незмірну і святу працю, яка так збагачує цю обитель, – і вказав на махиню Вежі, яка видніла з вікон келії, маєстатично підносячись над самою монастирською церквою, – святобливі люди трудилися століттями, підкоряючись залізним правилам. Бібліотеку споруджено за планом, який протягом століть зоставався незнаним загалові, і пізнати його не має права жоден з монахів. Лише бібліотекар