Наприкінці липня цього року я відніс у видавництво «Літопис» свій останній роман «Через перевал», який завершує, немов шпиль багатоповерховий будинок, п’ятнадцятитомний цикл історичних полотен. Хронологічно я підійшов у них до нинішнього дня і з досягнутої крайньої висоти споглядаю далеку й близьку нашу історію, намагаючись за допомогою історичного досвіду оцінити стан літератури й політики на переломі тисячоліть.
Мій химерний роман «Через перевал» виявився для мене самого ще й містком, яким я переходжу від художнього творення до мемуаристики – в ньому я намацував сьогоднішні події і хоч дбайливо прикривав їх романним флером, все ж вони є справжніми, майже не придуманими – так врешті я виривався з тенет художнього камуфляжу на чисте поле реальності.
Чи добре це? Хто зна… Впевнений лише в тому, що кожен письменник мусить завершити свою працю спогадами, щоб майбутній читач міг побачити ґрунт, з якого виростало мистецтво. Він захоче знати, якими ми були в житті, що нас єднало чи роз’єднувало в ході літературного процесу, як вростали нові віяння в традицію, як народжувалися традиції нові і що із старого багажу творці забирали з собою; які конфлікти розпалювалися між митцями і чи шкодили вони, а може, сприяли мистецькому поступові; майбутнього читача цікавитиме й інтим, а що епістолярія вийшла з ужитку, то він шукатиме його в спогадах; читач захоче знати теж про наші незгоди й сварки, адже ми були людьми – не ангелами, і поки я дійду до своєї оцінки нових літературних напрямів і стилів, грішно зупинюся на одному моменті болю, якого завдав мені товариш… Можливо, я б і не грішив – не розвереджував старих болячок, якби в них не заціпеніла образа за посягання на мою честь.
Я вимагаю публічного вибачення від Миколи Рябчука, який у закордонному інтерв’ю Бугомілі Бердиховській («Bunt pokolenia», Lublin, 2000) змалював мене як совєтського колаборанта.
Моя політична поведінка під час радянської окупації добре відома: я ні разу не пішов хоча б на дрібну угоду з комуністичним режимом, у жодному своєму творі не зганьбив себе похвалою окупантам чи плюгавленням національних святощів, я гідно витримав двадцятилітнє цькування за роман «Мальви»; працюючи редактором прози в журналі «Жовтень», я, ризикуючи своєю посадою, всіма правдами і неправдами проштовхував до друку оповідання Валерія Шевчука, Володимира Дрозда, Володі Яворівського, Ніни Бічуї, Дмитра Герасимчука, яких у певні періоди окупації ніде не друкували, – а ось одного разу не схвалив фейлетонних шкіців про дебілів і пияків Миколи Рябчука («Він був дебіл, але вона не була дебілкою», – так починався, пам’ятаю, один фейлетон: ну просто-таки ґеніальний зачин!) – і на тобі: мене за це обізвано колаборантом, прислужником, мало що не кадебістським поплічником!
Тож треба дійти до такого свинства!.. А чи ти вже забув, Миколо, як я розпинався на приймальній комісії Спілки письменників, членом якої був довгі роки, щоб тебе прийняли до неї, та ще й рекомендацію