«Ні, я журналістка, практикую в Жаб’ї: оце й виїхала за матеріалом для газети… А ви хто?»
«Фольклорист… Ну, ще, так би мовити, не зовсім, щойно – аспірант кафедри фольклористики у Львівському університеті. І теж пошукувач матеріалу – для дисертації».
«Дивно, що в університеті ми ніколи не зустрічалися… То що – разом збиратимемо: я – для газети, ви – для наукової праці?».
«А якби ми та й скооперувалися – ото б вийшло досконале дослідження!»
«Разом добре тільки кашу їсти», – засміялася Оленка.
Вони рушили далі плаєм, ішли поруч, вряди-годи торкаючись одне одного ліктями й, ніяковіючи від цих дотиків, миттю розступалися.
«…А людина – що інша, то й інший світ, – договорювала Оленка. – Хто практик, хто романтик…»
«Ми ж обоє, видно, романтики, якщо вибралися в таку подорож».
«То правда, але тільки на визначений час – на одну мить купальського вечора».
«Цієї миті може бути достатньо, щоб пізнати одне одного».
«Ви так думаєте? А я гадаю, для цього потрібен цілий вік».
«Що ми знаємо про цілий вік!.. – проказав сам до себе хлопець. – Однак нам варто познайомитись, – спохопився він. – Я Данило з Явірника».
«Тож ми сусіди! – втішилася дівчина. – Я – Оленка із Зеленої».
«Дивні діла Твої, Господи! – розвів руками Данило. – Народилися в сусідніх селах, вчимося в одному університеті, а познайомилися на Рокиті!»
Піп Іван нарешті зупинився й почав наближатися до мандрівників. Утоптаний людьми й худобою плай уперся в підніжжя гори й, не маючи сил її здолати, круто звернув убік і зник у заросляку. З-за кущів жерепу виглядали критий ґонтом дах подовгуватої будівлі й гострий шпиль колиби, з якого струменів у небо димок; за широкою смугою заросляка полонина спадала в ізвори, й з них виростала нижча гірська гряда, що бігла в незвісті поруч з Чорногорським хребтом; схили були всіяні обгородженими воринням хижами – деякі втікали з гурту аж на самі вершечки горбів, куди не вели ні дороги, ні стежки, й запитала Оленка в Данила чи в себе самої:
«Ніяк не зрозумію, скільки живу в наших краях, тих он відлюдників, які чомусь живуть окремо, ніби їм вистачає себе самих… Очевидно, все мають там для життя й рідко коли спускаються на доли. Ну а діти – хіба до школи не ходять? Таж навіть за пів дня не доберешся звідти до Буркута!»
«Так водиться у нас з правіку, – відказав Данило. – Ті самітники не спілкуються з людьми, провадять натуральне господарство, не знають ні церкви, ані школи, вони порвали стосунки із своїми родами, з яких у горах складається кожне село, і прагнуть започаткувати свій власний. Та я сумніваюся, що їм вдасться це зробити в наш час…»
«А я й не знаю глибин свого роду, – скрушно мовила Оленка. – І родового прозвища не розумію… Моє пізнання сягає не далі бабуні, та й то… А ти хіба знаєш – свій?»
Без згоди Данила Оленка перейшла на «ти», та й чому б не мала цього зробити, коли