О десятій з половиною рівно він з’явився – високий, з великим чолом, із сивиною на скронях, колишній красун, зразковий представник чоловічої статі, і, коротко привітавшись до своїх трьох співробітників, мовчки взявся до праці.
Під час перерви, коли кожному принесено склянку чаю, Ліна підійшла до Марти й ніяково сказала:
– Товаришко Марто, в мене є до вас велике прохання… Чи не можете ви піти зо мною після перерви?.. Я в товариша Безпалька вже взяла дозвіл… на нас двох, – хутко додала вона.
– Де ж це йти?
– Бачите… Я хочу… Я маю записатися сьогодні в загсі… виходжу заміж. А загс о третій закривається, і коли ми підемо після праці, то спізнимось…
– Невже ви виходите заміж? – здивувалася Марта.
– Хіба це так дивно і… неможливо? – почервоніла Ліна. – Правда, я негарна, це знаю…
– Ні, ні, зовсім не тому, – відповіла Марта, хоч здивувалася вона здебільшого якраз «тому». – А просто дивно, що от бачиш людину місяць, два, три і нічого не помічаєш… А в людині тим часом щось важливе, відповідальне робиться. І коли дізнаєшся, то робиться дивно… Ні, я дуже рада, вітаю вас! Хто ж він, «обранець серця», «володар таємних дум»?
– Ну, що ви говорите! Це… життєва річ, та й годі. Ми давно вже збиралися, а тепер є змога: його батьки виїжджають, а нам лишають помешкання. Він служить, я служу, якось можна жити…
По дорозі до загсу Марта почувала себе досить незручно: до життєвої події товаришчиної вона була абсолютно не причетна, а проте мусила відіграти в ній – як-не-як – почесну роль! Адже вона в нових формах мала виконувати обов’язки старшої дружки, освячені колись пишними традиціями та обрядами. І, щоб схитнути відчуженість, Марта промовила:
– Знаєте, чому в нас крик був? Цей Ворожій чіпляється до мене, як застане на самоті. Він, зрештою, непоганий хлопець, але в’їдливий безмежно.
– Невже? А, та ви цікава! У вас, мабуть, багато цього… романів?
Вона спитала досить вибачливо, тоном людини, що стоїть уже над цим.
– Ні… тобто я нікого не люблю, – суворо відповіла Марта.
– Це звичайно приємно для дівчини, – вела Ліна свою думку, – але без цього можна жити… Головне життя, от! Треба якось жити.
У кімнаті загсу їх уже чекали двоє молодиків, з них один наречений – в оленячій куртці, доволі елегантний, з люлькою в зубах. Знайомлячись із Мартою, він увічливо посміхнувся, назвав своє прізвище, але не звернув на дівчину жодної уваги.
Їм довелося