З мовами від мого народження у нас все було і складно, і просто. Просто, тому що тато вирішив одразу почати розмовляти зі мною винятково українською і не можу згадати жодного випадку, коли ми б спілкувалися російською. Інакше було б якось дивовижно й незвично. З мамою тато розмовляв російською, хоча мама, слухаючи нас, трохи навчилася й української. Сорок років потому, працюючи гостьовим лектором в університеті Івана Франка у Львові, мама дуже шкодувала, що тоді не навчилася вільно розмовляти українською. А з мамою ми спілкувалися естонською.
Ось так і вийшло, що я виросла в сім’ї, де було постійно три мови й суміш різних культур і світосприйняття.
Із журналів я читала «Барвінок», вечорами ми слухали програму «Время», святкували з салютами Новий рік, я обов’язково читала Лесю Українку та історію України, ходила до естонської школи і не відчувала жодних протиріч.
І що ж зрештою вийшло? Я виросла в оточенні трьох мов, і потім освоювати нові, фінську й англійську, було, напевно, простіше, хоча працювати над ними довелося постійно, як і досі я працюю над удосконаленням української мови та термінології. Одна справа розмовляти вдома з татом, інша – прямі телеефіри. Сама потім переслуховую їх та роблю висновки, а іноді це робить педагог з української, виділяючи помилки. Для мене володіти чистою й красивою мовою – це елементарна повага до мови, до себе і до моєї країни.
Постійні подорожі тоді стали нормою, і я почала відчувати, що немає нічого страшного, коли ти опиняєшся в новій країні і знову «на валізах» – це звичайне життя. Однак, не так просто було, коли я з мамою в одинадцять років переїхала до Фінляндії. Це був переїзд до нової країни, і довелося одночасно вчитися у двох школах – і в Естонії, і у Фінляндії.
Пізніше я жила в різних країнах і містах, і тоді вже досить просто освоювалася. Щоправда, з часом було вже важче розлучатися з місцями й містами. До 20 років я, в основному, прожила в Естонії, потім – п’ять років у Фінляндії, ще п’ять – в різних країнах, у тому числі в Штатах під час IT-буму, а з 2007-го постійно живу десь між Україною й Естонією.
І немає жодної «кризи ідентичності». Я естонка й українка, і не бачу в цьому протиріч, так само як і не бачу причин аналізувати «а хто я більше?». Абсурдне питання. Не вимірювала. А в дитинстві, коли мене запитували: «А ти хто?», натякаючи на те, що я «естонка-українка», я безневинно відповідала – «Я Яніка». Мій тато українець, мама естонка, і я не бачу необхідності визначатися на процентному співвідношенні чи щось ускладнювати.
Розділ 2
Розлучення батьків, бабуся й дідусь і кімнати, сповнені світлом
Коли мені було одинадцять, батьки вирішили розлучитися. Нехай це залишиться їхнім особистим життям, але справа була в різних характерах і темпераментах. Батько, або «тато», дуже любив маму, і, хоча мама потім вийшла заміж, а тато одружився, а потім ще раз розлучився,