Марія. Улас Самчук. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Улас Самчук
Издательство: OMIKO
Серия: Шкільна бібліотека української та світової літератури
Жанр произведения: Литература 20 века
Год издания: 1934
isbn: 978-966-03-9661-6
Скачать книгу
А коли б ми впали в колодязь, коли б побачили?..

      Зуби, сині очі і кучер реготять.

      – Викупалися б, Маріє! Хай, кому мило, дивиться.

      А підеш у субоїу на вечірню?

      – З тобою? Свят, свят, свят! Схаменися!

      – А все-таки підеш?

      – Завше ходила, то й тепер піду.

      Корпій сам напоїв коней.

IV.

      У суботу, коли сонце досягає славетного вечірнього пругу, поволі бамкає великий монастирський дзвін. Старе розлоге село заборсалося в садах, гаях, ярах. За селом розлогі поля, синіє ліс, летять птахами хмаринки і хмаринками птахи. Сонячний промінь стриже по верхах тополь, височезних дубів, чіпляється золоченого хреста монастирської дзвіниці.

      Бамм!.. Баммм!. Баммм!. – далеко й широко хвилюється і розливається навкруги. По полях, садах, ворушиться працьовитий люд і слухає – бамм!.. бамм!.. бамм!..

      Марія ще в полі «посіває». Мартин сіє пшеницю, а Марія ходить коло нього і тикає в рихлу землю «ляшки». Хвилі дзвону долетіли й сюди. Мартин зупинився, зняв заялозений кашкет і тричі поклав на себе широкий хрест. Марія хреститься також, і в її очах миттю з’являється образ з білими на загорілому лиці зубами, синіми очима й русявим кучером.

      Глянула на недосіяне поле. Боже, та де ще межа! А недосіяного не можна кидати. М’яка рілля просить зерна. Завтра ж «день сідмий Господу Богу твоєму»… Земля не буде чекати, гріх заставляти чекати її. Ось досіємо й тоді – на вечірню…

      Поволі, широко ступає Мартин і чавунною жменею розсипає бурштинове зерно. Сиплеться і шарудить. Земля ласкаво приймає його і вже готує соки й пахощі будучого хліба.

      – Ти, Маріє, так не спіши, – каже Мартин. – Не поспію ж я. Не можна так на галай-балай. Зерно мусить рівно лягти.

      Марія зменшує ходу. Босі ноги глибоко грузнуть у ріллю. За сіячами коні з боронами йдуть, заволочують зерно. Мартин рівно, як машина, йде, не квапиться, сипле й сипле.

      Легкий, ледь помітний вітерець підносить зерна й кладе на ріллю. Доходять до дороги, повертаються назад упорожні і починають новий посів.

      А сонце зовсім западає. Ось сповзло до довгої, ніби двосічний меч, хмаринки, облило її пурпуром і золотом. Марія дивиться на сонце і благає його:

      – Сонце любе, не спіши так, зачекай! Зачепися он там на дубі і посидь, відпочинь…

      На полях западає передвечірня тиша. Голоси стають звучніші. Долиною по куряній дорозі вертаються з піль селяни. Все квапиться до села. Чути пісню, стукіт коліс, хльоскання батога.

      – Добрий вечір, дядьку Мартине! А Бог на поміч!.. – гукають Мартинові здалека. – Додому, додому час!…

      Мартин зупиняється, обтирає шорсткою правицею чоло.

      – Дайбоздоров’я! Спасибі! Ось досію. Ще з корець вийде і кінець!..

      «Ах, корець, корець! – думає Марія. – Коли вже він скінчиться той корець!»..

      І сонце погрузло. Швидко поглибшується смеркання. Останній посів скінчився. Мартин витирає чоло і витрясає решту зерна з мішка. Марія бігає і метушиться. Витрясає міхи, складає їх, чіпляє до орчиків шлеї. Підходять спітнілі коні. Скоріше, скоріше! Кидається і помагає випрягати, вкладає на віз борони.

      Сідаючи