Польсько-радянська війна була найтяжчим військовим конфліктом із сусідами після Першої світової війни, адже тільки вона напряму загрожувала майбутньому існуванню Польщі. Означена війна була спричинена передусім відступом німецьких військ з окупаційної зони, що відокремлювала радянську Росію від Польщі, в лютому 1919 р. і тривала майже без перерви до жовтня 1920 р. Офіційно війна завершилася підписанням 18 березня 1921 р. Ризького мирного договору, який формально закінчив польсько-радянський збройний конфлікт 1919–1921 років та санкціонував поділ українських і білоруських земель між Польщею та Радянською Росією.
Значення польської перемоги у цій війні не могли не помітити сучасники. В Західній Європі почуття багатьох людей, які полегшено зітхнули тієї пори, підсумував лорд д’Абернон, британський посол у Берліні: «Якби Карл Мартел не зупинив сарацинських завойовників під Туром, в оксфордських коледжах тепер, напевне, вивчали б Коран, а їхні студенти могли б довести обрізаному людові святість та істину одкровень Магомета. Якби Пілсудський і Вейган не зупинили тріумфальної ходи Радянської армії у Варшавській битві, то не тільки християнство зазнало б небезпечного удару, а саме існування західної цивілізації опинилося б під загрозою. Битва під Туром урятувала наших предків від ярма Корану, а Варшавська битва, можливо, врятувала Центральну Європу та окремі частини Західної Європи від набагато підступнішої небезпеки – фанатичної тиранії совєтів».
Шлях до відбудови польської державності
Польща не може мати нічого спільного з відновленням старої Росії. Що завгодно, окрім цього – навіть більшовизм.
Поява реальних можливостей відбудови Польської держави стала результатом поєднання історичних процесів і подій, яких у момент вибуху Першої світової війни 1914 р. ще не можливо було передбачити. Початково навколо польських справ панувала мовчанка, оскільки проблема здобуття Польщею незалежності до цього часу не перебувала на міжнародному порядку денному. Польські ініціативи – політичні (Романа Дмовського в Російській імперії) і військові (польські легіони Юзефа Пілсудського, які воювали на боці Центральних держав) – не мали жодного результату. Тільки тривала Велика війна та несподівані внутрішні зміни в імперіях по обидва боки фронту спричинилися до того, що польське питання стало відігравати чимдалі важливішу роль. Адже війна точилася на польських землях, що становили один із головних театрів воєнних дій, які велися Німецькою та Австро-Угорською імперіями проти Російської монархії. Тому держави-загарбниці не могли бути байдужими до національної позиції поляків.
Обидва ворогуючі блоки намагались привернути польське населення на свою сторону, таким чином вивівши польське питання на один із найвищих щаблів міжнародної політики того часу. Вже 14 серпня 1914 р. головнокомандувач російської армії великий князь Микола Миколайович Романов звернувся до поляків із відозвою, в якій йшлося про необхідність об’єднання всіх польських земель «під скіпетром російського царя» та містилось бажання надати цим землям свободу своєї віри, мови та самоврядування. Цю ініціативу російського князя в польській справі підтримували союзники – Франція та Велика Британія, які відносили це питання на той момент до внутрішньої політики Російської імперії.
На рубежі 1916–1917 років перспектива неминучості відродження Польщі стала очевидною для очільників провідних держав світу, які прагнули використати польське питання у своїх інтересах. У пошуку нових резервів для успішного завершення війни керівники центральних держав вирішили реалізувати проект створення незалежної Польської держави, яка б могла «на знак вдячності» підсилити армії Центральних держав новими людськими ресурсами, а господарство – новим економічним потенціалом.
5 листопада 1916 р. у Варшаві урочистим Маніфестом від імені монархів Німеччини – Вільгельма ІІ і Австро-Угорщини – Франца Йосифа І було задекларовано відновлення Королівства Польського. В ньому, зокрема, проголошувалось створення на польських землях, «вирваних з-під російського панування», «самостійної держави зі спадковою монархією та конституційним ладом». Про кордони мова не йшла, а лише про формування власної армії, яка була б союзною Німеччині й Австро-Угорщині.
Частина польського суспільства та Ю. Пілсудський позитивно сприйняли цю звістку. Поляки прагнули з допомогою Центральних держав виступити проти Росії і здобути незалежність.
Країни ж Антанти тим часом не визнавали акт проголошення Польської держави, а уряд Російської імперії 15 листопада 1916 р. оголосив його недійсним. 12 грудня 1916 р. імператор Микола ІІ в своєму наказі до армії та флоту висловився за «вільну» Польщу, яка б складалася з усіх трьох її частин. Він пообіцяв полякам надати автономію в складі імперії з власною законодавчою владою та армією.