«Рішення долі… Чи, інакше кажучи, доленосні рішення? Треба ж, яка химерна гра слів», – неуважно міркувала Віра Миколаївна, сидячи на жорсткому стільці в похмурому кабінеті лікаря.
Тут майже нічого не змінилося за час, який минув з її першого візиту (щоправда, тоді вона його відвідала зовсім з іншого приводу). Той самий типово лікарняний зеленуватий колір стін, скромні меблі. Хіба що додалася мікрохвильовка на старенькому холодильнику. Напевно, в онкології теж хтось іноді одужує, якщо лікарі одержують подарунки. Хоча, може, він сам купив? Якусь же зарплату лікарі таки отримують…
Роздуми миловидної, доглянутої, ще не старої, хоча й літньої (може, через сліди втоми та відчаю на обличчі) жінки були буденними; вона немов намагалася захиститися за їхньою допомогою від реальності. Спогади – бодай на якусь хвильку – здалися найкращим сховком від щойно почутої моторошної правди.
Уперше Віра Миколаївна побувала в цьому кабінеті п’ять років тому, але тоді нею керувала цікавість із пікантним присмаком небезпеки.
Вірочка все життя боролася зі своїм гарним апетитом. І, як правило, він брав гору. І лише після п’ятдесяти вона раптом почала худнути: чи то клімакс був причиною, чи те, що вона перестала виходити заміж, а отже, розчаровуватися в чоловіках, супроводжуючи чергове розчарування стахановськими «кухонними вахтами». Так її зять Олександр (чоловік єдиної Віриної доньки Анжеліки) іменував кулінарні шедеври шалених обсягів, які Віра Миколаївна починала пекти, варити, тушкувати й запікати практично до нестями після чергового розлучення. Божевілля зазвичай тривало місяців зо три, поки й сама Віра, і її гості, яких вона наполегливо запрошувала на «кулінарні сезони», не набирали додаткової ваги в прямому сенсі. Тоді Вірин ентузіазм поступово сходив нанівець, чого не скажеш про кілограми.
Однак спочатку, виявивши зміну силуету в бік розмірів часів студентства, Віра Миколаївна захвилювалася. До голови закралася думка про смертельну хворобу. Та оскільки Віра не звикла ховатися від проблем, то негайно зателефонувала своїй подрузі Олені:
– Оленко, твоя тітка начебто в інституті онкології працює? – діловито поцікавилася Віра.
– Правда! – радісно повідомила подруга. – Тільки не тітка, а мій двоюрідний брат. Тітчин син тобто. А тобі навіщо? – насторожилася Олена.
– Слухай, а він хороший лікар? – проігнорувала запитання Віра.
– Так, судячи з відгуків, хороший. Усі хвалять, і на дошці пошани його портрет постійно висить. Гарний професійний рівень, постійно мотається на конференції за кордон. Відділенням завідує вже п’ятий рік, хворі записуються до нього на прийом за пів року… Так тобі навіщо?
– Оленко, влаштуй мені, будь ласка, з ним зустріч. Щось я почала худнути ні з того ні з сього…
Оленчин брат Максим Леонідович виявився середнім на зріст чоловіком у самому розквіті літ, з елегантною сивиною в густому, темному, злегка хвилястому волоссі. Віра завжди симпатизувала медичним працівникам та чоловікам в окулярах. Максим Леонідович поєднував у собі й те, й інше, і Віра Миколаївна насилу змусила себе промовчати й не заявити йому на першій же зустрічі, що він схожий на її п’ятого чоловіка. Тобто потенційного, бо всього чоловіків у неї було чотири.
Натомість, коли лікар поцікавився, на що ж скаржиться така приваблива дама, вона заявила:
– Худну. Причому без будь-яких зусиль із мого боку.
– Чому ж вас це бентежить?
– Тому що раніше я завжди без зусиль гладшала. А тепер навпаки!
Лікар усміхнувся, порозпитував Віру ще про особливості життєдіяльності її організму й самопочуття та зрештою заявив, що страхи ці, найімовірніше, безпідставні, але заради спокою звелів здати деякі аналізи. Подивився на результати й залишився задоволеним:
– У вас, Віро Миколаївно, здоров’я – хоч у космос запускай. А схуднення, вочевидь, зумовлене психосоматичними або гормональними причинами через певні фізіологічні зміни, характерні для віку.
Попри те що лікар так майстерно й делікатно обійшов слово «клімакс», Віра на «вік» таки образилася, тому штурм Максима Леонідовича згорнула, не встигнувши навіть як слід почати бойові дії. І в подробиці власне причин схуднення вдаватися не стала. Здорова – та й здорова, тим паче, що її нова «стара» дівоча постать страшенно її тішила. Щоправда, розум не затьмарився настільки, щоб почати носити міні, проте елегантні сукні стали тепер її нормою життя.
І ось через п’ять років Віра знову сиділа в кабінеті того ж лікаря. Але тепер їй було не цікаво, а страшно. Аня, її єдина онука, світло у віконці, помирала.
Це почалося близько місяця тому, на самісінькому початку вересня. Анжеліки з чоловіком не було – вирушили на пару тижнів розважитися в Монако. Аня повернулася додому після занять в університеті. На диво повільно під’їхала до гаража на своїй сріблястій «зетці» – зазвичай дівчина робила хвацький віраж, щоразу зриваючи оплески всіх, хто перебував на той час у дворі,