Перший рейс мав бути о сьомій, але вже минула восьма, а він усе не їхав. З десяток місцевих мешканців чалилися навколо, не виказуючи незадоволення від порушення графіку – бічі, чукчі, один похмільний мореман у тільнику, дві жінки, схожі на шкільних завучок чи бухгалтерок. Мабуть, тут не звикли до дотримання розкладу, у Півночі – свої терміни, навіть у сезон.
Туман розсіявся, сонце відчепилося від горизонту, і звідкись налетіла мошка, яка в цих місцях з’являється відразу після комарів і за місяць-півтора доводить живих істот до сказу. Але це в тундрі, а на узбережжі ще можна якось жити, тому вітер раптом перетворився на союзника.
Зверхньо поглядаючи на місцевих, високий закурив і широко видихнув дим перед обличчям:
– Цих комарів навіть куриво не бере.
Його товариш закашлявся, замахав руками, розганяючи дим, і погодився:
– Цих ніщо не візьме. Ці Хіросіму переживуть.
Вони крутилися то так, то так, намагаючись упіймати вітер, аби той зносив мошку мимо, і простирчали на зупинці ще з пів години, аж поки серед бараків не з’явився чорний від бруду ЛіАЗ і під’їхав до зупинки, обережно оминаючи на дорозі особливо небезпечні горбки.
Народ ломонувся через передні двері, але досвідчений морячок велично постукав у задні, і після короткої паузи вони відчинилися – мабуть, водій придивився в дзеркало заднього огляду та впізнав знайомого. Через цю щасливу неочікувану обставину двоє друзів змогли всістися ззаду, поки натовп купляв у водія квитки та просувався по салону вузьким проходом, обабіч якого вільних місць майже не було.
Нарешті рушили. Товстунчик передав монети чукчі, який сидів перед ними: «За проїзд». Глянув на затоку, поправив фотоапарат, що висів у нього на грудях, усміхнувся й, нахилившись до товариша, тихенько прошепотів:
– Шо думаєш, моржа візьмемо сьогодні?
– Ти б ще на кита прицілився! Ти моржа хоч бачив? Він же наче слон, як його з човна брати? Нерпу, крилатку ще можна, а моржа нам слабо.
– Крилатку?
– Тюлень місцевий. Добре, якщо взагалі хоч щось знайдемо – вони ж на крижинах пасуться.
– Можна й не вбивати, я сфотографую, а сину скажу, що взяли найбільшого. – Товстун сумно зітхнув і вперся поглядом у брудне віконечко, за яким стрибали на ямах жовті сопки, деякі з них красиво курилися димом сезонних пожеж, і він шкодував, що не зможе зробити фото на ходу.
Їхати їм було недалеко, кілька кілометрів уздовж води, але розбита важкою технікою дорога дозволяла ледь повзти, тому їхні страждання тривали ще довго.
На першій же зупинці, між сопок, які спускалися до моря, вони вийшли й опинилися біля невеличкого селища, що тягнулося вздовж берега. У ньому переважали яранги, але серед них подекуди стирчали і якісь більш-менш традиційні халабуди, схожі на закинуті сараї. Вітер і тут працював на повну, по небу носилися сотні чайок і різко кричали про щось важливе.
Після швидкого рекогностування гості попрямували до будинку, біля якого сидів на землі й курив якийсь похмурий чукча. Він не спирався на стіну, але тримав спину строго вертикально – витягнувши ноги по землі, він утворював ледь не ідеальний прямий кут.
Підійшовши ближче, вони зрозуміли, що абориген геть п’яний, але інших варіантів не було, і високий запитав:
– Землячок, а де нам Андрія знайти? Того, що по морському промислу.
Чукча не відразу, але сфокусувався на прибульцях і наче з останніх сил вказав рукою собі за спину, у бік берега.
У принципі, це було логічно – де ж іще шукати фахівця з морського полювання, як не біля води? Але берег був довгий і хотілося більш адресної підказки. Відчуваючи, що товариш зараз почне нервуватися, його компаньйон спрацював на випередження і запитав:
– А ікра? Є ікра, командир?
Чукча повільно перевів погляд на нього, потім витрусив об долоню люльку, важко підвівся і пішов до будинку. Не знаючи, як бути, хлопці мовчки спостерігали за ним, але біля дверей він озирнувся й зазивно махнув рукою: «Сюда ходи».
Будинок зовні мав вигляд звичайної халупи, але всередині все було значно гірше – темно, димно, спекотно, неприємно. Посеред єдиної кімнати поралася зі шкурою і голкою якась товста жінка. Вона була гола, спітніла, ще й з вибритою маківкою – чиста тобі індіанка. Точніше, брудна.
Жінка щось різко спитала, але господар мовчки попрямував до протилежного від входу кутка кімнати, надибав якесь темне простирадло і потягнув його вбік – там стояла велика металева бочка з-під пального. Вони підійшли ближче й побачили, що вона повна ікри. Теж брудної, зовсім не схожої на помаранчеву мрію мешканців Великої землі – ікра була темна, слизька, зі шматками грубої солі. Але це справді була вона, і лишалося тільки сподіватися, що ікра свіжа, цього сезону. Питати в господаря не було сенсу – чукча скаже все, що йому заманеться, аби давали гроші.
Як з’ясувалося, товстунчик мав у рюкзаку бідон. Сторгувалися за двадцять карбованців, хоча бувалі сусіди в стройотряді й стверджували, що тут усе коштує копійки.