3
Світ набув для неї несподіваної прохолодної чіткості – заплутані комунальні коридори з виводками тарганів. Потім – широке двоспальне ліжко. Серафима відразу зрозуміла, що й для чого їй слід робити. І душачись на сирих простирадлах, під черевом запітнілого дідугана, вона пообіцяла собі, що більше такого не робитиме. Це вже було поза інстинктом. Це було на межі осмислення й помсти. Важкі червоні портьєри, запах прілі, запах спільного клозету – нічого не вражало. Дівчина, як і водиться, слухняно розставляла ноги, знаючи напевне, що й після нього вона все одно житиме. А Ісаакович тим часом нишпорив у кишенях голомозого добродія, клону власної тіні. Потім вони виходили – коридори вже не були такими довгими, тільки хотілося пити, і вона, не питаючись, повернула на кухню, заставлену дірявими горщиками, і довго пила хлоровану воду з-під іржавого крана. Потім двері прочинилися, впускаючи пилюку, тяжке синє повітря Бессарабки: ґвалт розламався під тім’яною кісткою, і все змовкло, бо Серафима побачила його, дві блискучі фікси біля кутика рота, розсічену губу. Так і з’явився він. Взяв гроші у Шпулі і вийшов, блиснувши вишневим оком наостанок.
Право вибору – це право смерті. Вчити благородства жінку – все одно, що свині чіпляти павиний хвіст. Шпуля, як естет-самоук, добре це знав на рівні свого заду. Тому він намагався привчити Серафиму до міста, як сільського кота привчають до сухого магазинного їдла. Він розповідав, яку каву п’ють городяни, яку їдять шпику, які версаче і підробки під них модні цього року, а на які – чекати наступного. Він наче відкривав цю вічність під порожнім небом, намагаючись дати зрозуміти їй, що життя – це зовсім не добра штука і таке інше. Але тупенький педик помилявся, не розуміючи, що там, у глибині, вже звився чорним драконом план, і життя не завдає їй аніяких душевних мук, крім тих моментів, коли хочеться прокусити собі губи від того, що взяли на кпини найголовніше для неї, наче у добре запрограмовану машину плюснули води чи увіпхали паскудний вірус.
Сни і пам’ять – це крила янголів: вона прокинулася в поту, з мокрою головою, у мокрій нічній сорочці, що прилипала до тіла. Вона сиділа під високою стелею, наче придавлена тягарем чітко окресленої думки, що навалився на неї, намагаючись влізти у пори, у її кишки, вивернути матку. Вона сиділа на купі синіх простирадл, вдихаючи густе, із запахом гнилизни від річки, повітря, витріщивши сухі очі на квадрат прочиненої кватирки. Уперше хтось, а може вона сама, витиснув з неї такої сили спонуку, думку, сліпу, як малі кошенята осіннім днем на дні річки. І світ врізався в неї, мов зламав кістки, і вона так пішла колом кімнатою, жбурляючи речі на підлогу, просто під розлите місячне сяйво. Вона жерла цей світ, хвицалася з ним, наче вибиваючи з нього останні