І місто знову заснуло.
Машина, буркочучи мотором, зупинилася біля КПП. Звідти вийшов чоловік у військовій формі, посвітив ліхтариком у кабіну, мовчки кивнув і підняв шлагбаум.
– Хто там проїхав? – запитав напарник, який лежав на виставлених під стіною стільцях.
– Прожекторники. – Черговий по КПП позіхнув і сів за стіл, освітлений електролампою, щоб знову втупитись у розкриту посередині книгу. Читати він не міг через свій сонний стан. Він просто вишукував найкоротші та найдовші за протяжністю слова, не читаючи їх.
Неспішно, обмацуючи фарами ґрунтову дорогу, машина все далі й далі від'їжджала від міста.
У кабіні сиділи двоє.
– Мені здається, вона має звужуватися на сході! – припустив пасажир, дивлячись на вогник своєї цигарки.
– Не віриться… – спокійно відповів шофер, не відволікаючись від їзди.
– Тоді чому дирижаблі не піднімаються в повітря?!
Шофер посміхнувся.
Раптом щось дзвякнуло, ударившись об капот.
– Знову! – Шофер натиснув на гальма і важко зітхнув.
– Нічого дивного, – байдуже мовив пасажир. – Це тільки зайвий доказ.
Вони вийшли з кабіни. Шофер провів пальцем по неглибокій вм'ятині на капоті і з побоюванням поглянув на невидиме чорне небо.
– Ну що, поїдемо далі?! – чи то запитав, чи то запропонував пасажир.
Шофер вагався. Він прикусив у роздумі нижню губу й не відповів. Потім мовчки заліз у кабіну й завів мотор.
Пасажир зайняв своє місце, питально глянувши на товариша.
– Гаразд… – невпевнено промимрив той, і вони поїхали.
– Жаль, що Горича шльопнули, – після паузи сказав пасажир і чиркнув сірником, знову закурюючи.
– У тебе «Біломор»? – запитав шофер.
Пасажир простягнув цигарку.
– Це ми винні, – похмуро сказав шофер після глибокої затяжки. – Не треба було йти у нього на поводі. Досі б утрьох їздили!
– Так, – кивнув пасажир.
– А ти впевнений, що його розстріляли?!
– За законами воєнного часу… – монотонно процитував пасажир фразу, що стала звичною в міських оголошеннях.
– Нічого, нас накриють – теж «за законами воєнного часу». До Горича вирушимо. – Шофер видихнув цигарковий дим і ввімкнув двірники.
– Ти чого? – здивувався пасажир.
– Мотор тихий, – пояснив шофер. – А мені ця маскувальна тиша вже ось де сидить! – І він провів вказівним пальцем по горлу.
Пасажир здвигнув плечима.
Ґрунтова дорога йшла в пагорби. Машина рухалася повільно, сліпо тримаючись наїждженої колії. Світло фар вихопило на узбіччі дороги дерев'яний грибок – довоєнну автобусну зупинку. Просто на землі під ним сидів чоловік, притулившись спиною до «грибної» ніжки. Побачивши машину, він схопився на ноги, і в його руках з'явився автомат. Чоловік зробив крок із-під грибка й пустив чергу в повітря, наказуючи машині зупинитися.
– Здається, попалися! – ослаблим голосом мовив шофер і натиснув на гальмо.
– А якщо різко вперед і збити його к бісовій матері?! – запропонував пасажир.
– Це ж не легковичок! Сам кузов чого вартий, і в кузові ще тонна!
Тим часом чоловік підійшов до кабіни з боку шофера, смикнув на себе дверці, відступив і крикнув:
– Виходь на розстріл!
Шофер примружився, стараючись роздивитись обличчя нападника, але розгледів тільки військову форму, таку саму, як і на них. Занадто знайомим видався голос незнайомця.
– Загаси фари! – прошепотів пасажир.
Шофер несподівано зрадів. Як це не спало йому на думку відразу?! Він вимкнув фари – і темрява миттєво заповнила звільнений від світла простір.
Шофер і пасажир сиділи нерухомо, смертельно боячись видати себе нехай навіть ледве чутним шерехом.
– Ви це даремно, хлопці!..
– Так це ж… – зашептав приголомшений пасажир, – це ж Горич!
– Звідки? З того світу? – заперечив шофер.
– Горич! – неголосно вигукнув пасажир.
– Упізнали нарешті! – донеслося з темряви. – Але я вас раніше впізнав!
Шофер увімкнув фари і світло в кабіні. Біля відчинених дверцят з'явилося знайоме неголене обличчя.
– Так тебе що?.. – втупився в нього шофер.
– Що-що? Ясна річ. Пообіцяли в розход, але не встигли. Я конвойного стукнув, автомат забрав – і в темряву!
– Значить, тебе шукають, – кивнув пасажир.
– Так. Мені тепер тільки туди можна. – І Горич показав пальцем на небо.
– Туди ще встигнеш потрапити! –