Ця книжка не потребує додаткової реклами. Як у давнину найцінніша інформація передавалася з уст до уст, так історія кохання Сергія і Зоряни, астронома-сироти і поетки-повії, прямуватиме світом від людини до людини, від серця до серця. Добрі ангели і брудні помисли, згубна пристрасть і фатальна помилка, слова, що не тільки зцілюють, але й утримують від непоправного, занедбані стежки і квітучі сади в оптимальній пропорції посіяні на сторінках роману.
Цю книжку можна взяти з собою в подорож чи до пологового будинку, подарувати другові й ворогові. Здається, її можна їсти замість хліба і напувати нею спраглу дива душу. Чи не тому, що народжена вона від двох стихій – прозової і поетичної, на кордоні талантів Дари Корній і поетеси Люби Долик – шляхетних львів’янок, які промовляють універсальною мовою любові.
«Якщо зорі запалюють, отже, це комусь потрібно» – заяложена фраза знову набуває змісту. Насправді зорі були, є і будуть завжди, та лише тим, кому це дійсно конче потрібно, вони відкривають свої таємниці. Під «Зіркою для тебе» варто мріяти про кохання – міцне, щасливе, штивне, яке живе хай там що – плітки, стереотипи, підступи й навіть смерть…
У цій книзі є все, що має бути в класичному романі. Ціла галерея образів: він і вона, Сергій і Зоряна – знедолені герої, які зберегли людяність у нелюдських випробуваннях. Його друг Арсен та її подруга Лєрка, бабуня і тітка, чуйний професор і добросерда прибиральниця… Є в романі загадки імен, секрети вчинків і велика таємниця народження. Тут багато мандрів у просторі й часі, справедливість і кривда, вузькі стежки й розкішні сади. Є буття і небуття. Єдине, чого немає, – фальші, натомість є правда, власне, «Зірка для тебе» – це і є правда, гірка і чиста, про нас усіх, про кожного. Настояна на гріхах і спокутах, витримана десятиліттями у потаємних шафах, вона нарешті вивільнилася.
Беручи до рук «Зірку для тебе», знайте, що цей п’янкий літературний напій, цей фешенебельний готель драматичних людських доль насправді має категорію «п’ять зірок». Вона – зоря, і вона у ваших руках.
Рідній матусі присвячую цю книгу.
Материнська любов завжди береже нас, вона ніколи не зраджує, вона просто Єі тримає на своїх тендітних руках цей світ.
Дякую, мамо!
Автор висловлює щиру вдячністьталановитій львівській поетціЛюбі Долик за надану можливістьскористатися під час написання романуїї прекрасними віршами.
Без їхнього неповторного ритмуісторія була б геть іншою.
Така, як ти,
Буває раз на все життя,
І то із неба.
Така, як ти —
Один лиш раз на все життя,
Не вистачає каяття,
Коли без тебе я.
Оповідка перша
Лічозір
Зірка
Високо-високо в небі маленькій зіроньці було зовсім не сумно і не самотньо, було добре. Сестри водили хороводи, і вона безтурботно зоріла. Одна з багатьох – маленька, сяйлива, весела. Батько-Місяць вигравав на флоярі свою коломийку чи вальс, і зіроньки під ту мелодію безжурно танцювали. Інколи шкодила веселощам дивна смутна мелодія, яка долітала звідкілясь із тих околиць, де вічна темрява. І тоді, щоб приглушити сум та повернути веселість, зіроньки не тільки танцювали, а й співали.
Одного разу маленька зіронька так захопилася веселощами, що й незчулася, як відбилася від гурту подруг і залетіла далеченько від них. І потрапила в дивну місцину. Тут не мешкало світло, тому завжди було темно, незатишно та трішки лячно. Але не порожньо. Жили в тому краї кам’яні одоробла. То вони видавали ті непривітні звуки, котрі не подобалися зіронькам. Кам’яні створіння тремтіли та сумно квилили. Стало моторошно від побаченого маленькій зіроньці, відразу схотілося додому, до світла, до сестричок, до батька. Але вона не могла піти просто так, бо в тому співі було стільки печалі…
– Ви чому такі дивні? – запитала зірочка.
– Нам холодно, темно і страшно. І нас ніхто не любить, ми не знаємо любові.
– Любові? – перепитала збентежено зіронька. – А що таке любов?
– Ти не знаєш, що таке любов? – загули здивовано одоробла.
Вона не знала. Їй було просто добре в небі, поруч із такими, як вона. А можливо, то і є любов, якщо тобі добре?
– Любов – то коли більше віддаєш, аніж береш, – сказало найпохмуріше одоробло. – Навіть тоді, коли боляче.
Воно, очевидно, згадало про щось своє, бо тяжко зітхнуло.
– Боляче… А що таке «боляче»? – не вгавала цікава зіронька.
Вона вперше чула такі чудернацькі слова.
– Боляче – це коли ти зовсім сам, – відповіло найменше створіння.
– Та