Дрож потрясла нею.
Настуня потішала її.
– Адже він уже тебе не схоче.
– Ага! Ніби він пам’ятатиме, що вже раз оглядав мене. Приберуть мене зовсім інакше, волосся опустять на груди, не назад, – о, бачиш, яке гарне волосся виплекали в мене! Вони знають, як се робити!
Показала своє дійсно гарне і буйне волосся та й, відітхнувши, додала:
– Маю таке прочуття, що той старий труп таки купить мене!
Почала плакати тяжко.
– А що ж він тобі зробить, як ти не любитимеш його, навіть коли вже тебе купить?
– Ех, як же ти нічого не знаєш про се, що вони виробляють з непокірними невольницями, які не піддаються всім їх забаганням! Поживеш, то почуєш. І тут між нами є такі, що були вже в гаремах у Царгороді, і Смирні, і Єгипті. Оповідають страшні річі.
Настуня задумалася.
Перед її очима стояв розірваний ланцух на Тринітарській церкві монахів як символ усього найкращого. Щойно тепер зрозуміла, що значить невольниця, а що свобідна людина. Розірваний ланцух на Тринітарській церкві видався їй золотим символом, дорогим над усе. Нараз прийшло їй на думку, що коли сьогодня вчує голос дзвону з тої церкви, то відзискає свободу.
Пригадалося їй, що батько її дуже не любив таких забобонних повірок. Але не могла опертися тому, що тепер уродилося в її душі, хоч воювала з сим. «Може, сьогодня неділя?» – подумала. Бо в дорозі втратила рахубу днів. А боялася запитати товаришку недолі чи вона не знає, що сьогодня за день: хотіла якнайдовше дуритися, що сьогодня неділя і що зараз задзвонять на вечірню молитву в Тринітарській церкві. Той голос мав для неї бути знаком, що буде ще свобідна, на волі, вдома, в ріднім краю. Ті два поняття: рідний край і свобода – лучилися в її думках і мріях нерозривно.
«Не мав слушності батько, коли говорив, що здоровля найбільше добро людини, – подумала. – Бо ще більше добро свобода».
Але не давала по собі пізнати того, що діялося в її душі. Інстинктом чула, що веселість і глибоке почуття радості з життя – одинока її оборона.
– Не журись, – сказала до ляшки. – Що має бути, те буде!
І затягнула таку веселу пісоньку, що й Ванда повеселішала. Так перебалакали аж до вечера, а – дзвін не задзвонив… Прийшли з робіт інші товаришки. Від тої, що мала червону шарфу, довідалась Настуня, що вже завтра поведуть її в школу і що там є вже двадцять дівчат, крім неї. Вона єврейка з Київщини, а є там ще дві грекині і інші з ріжних земель. Головних учителів мають двох: оден турок, оден італієць…
По вечері дівчата знов почали виходити.
– Куди ж ви знов ідете? – запитала Настуня.
– Знов до школи, але вже до лекшої, – відповіла їй ляшка.
– Там учать жінки, – доповіла друга.
– І ти туди завтра підеш, – докинула третя. – Мусиш піти, хоч, певно, трохи умієш робити те, чого там учать.
Настуня була дуже цікава побачити ту школу невольниць.