Роман Галини Вдовиченко «Пів'яблука» в мережі уже встигли «охрестити» українським аналогом відомого серіалу «Секс і місто», і це, безперечно, підігріло інтерес публіки до чергової коронованої книжки.
Ну нарешті, криза середнього віку залишила чоловіче співтовариство і рушила в бік жінок. І слушно рушила, бо ж одразу стала мати більш людяний вираз обличчя.
Роман Галини Вдовиченко нагадує казку: добру та з обов'язковою перемогою добра.
…Авторка руйнує стереотип «про щасливих людей читати нецікаво».
1
Чому це сталося саме зі мною?
Хіба взагалі таке буває?
Банальна думка у небанальній ситуації. Та що там! Неймовірній ситуації.
Христина Бора тихо причинила за собою двері нотаріальної контори і застигла на ґанку. Вітер гнав уздовж вулиці сірі хвилі осіннього дощу – ті йшли виразними смугами: темно-сіра, світло-сіра, свинець – срібло, свинець – срібло. Дрібними краплями засівало навіть сюди, під глибокий дашок над двома сірими від вологи колонами. Освіжаючий холодний душ у розпашіле обличчя – саме те, що потрібно, аби прийти до тями.
Дім у спадок.
Від незнайомої людини.
Господи, дім! Дім, чорт забирай! Повна маячня.
Нічого за півжиття не заробила, про свій будинок вже й не мріяла, як раптом без жодних зусиль, без поруху пальця, як грім серед ясного неба – отримайте, будь ласка, документи, згідно із волею Володимира Лисковича, ви відтепер є власницею будинку, ось адреса, необхідні витрати з вашого боку наперед оплачено попереднім власником.
Бора не розуміє значення слів, ніяк не може второпати, що відбувається. Вона справляє враження повної ідіотки. Незворушно-свинцевий вираз обличчя огрядного нотаріуса, промовиста черга швидких поглядів його яскравої помічниці. Вітаємо, нам дуже приємно. Дякую, е-е-е, мені теж. Хоча це просто слова, приємно – неприємно; дивно – ось точне слово. Саме дивно. Ось так.
Відчуття дощового пилу на обличчі цілком реальне. І документи – Бора розшпилює сумку, аби на них подивитись, торкається пальцями цупкого коричневого конверта зі зв'язкою незнайомих ключів – цей вагомий додаток переконує більше, ніж усі папери з печатками. Десь у Львові існує будинок, що належить їй, Христині Борі.
…Коли нотаріус розклав папери і, глянувши на Бору поверх окулярів, назвав незнайоме прізвище таємного благодійника, вони кілька секунд дивилися одне на одного: удавано-неупереджений нотаріус і щиро вражена Бора. «Але чому? – запитала вона. – У нього що, нікого з рідних немає?…» Вона дратувала нотаріуса. Той намагався не виказувати цього, а от помічниця з акриловими нігтями, схожими на пазурі… Як вона працює за комп'ютером із такими довжелезними, хижими кігтями?
Вже на ґанку нотаріальної контори її раптом наче шпигнуло: Володимир, Володимир… як він сказав прізвище? Лискович. Може, йдеться про… Справді, саме Лискович. Чи Лискевич? Якось так звучало прізвище Володьки. Точно! Це Володька. Бачилась з ним востаннє бозна-коли. Одразу й не пригадаєш. Після з'ясування стосунків більше не зустрічались. Хіба коротко і випадково. Та ні, навіть коротко не бачились. І нічого не чула про нього.
Фантастика.
Витягнула парасолю. Розчахнула її, затулилася від вітру та дощу, хоча це й не дуже допомагало, і побігла до трамвайної зупинки, відчуваючи, як у правому черевику робиться холодно й вогко.
Правки у тексті були незначні, здебільшого пунктуаційні. Автор історичної повісті непогано володів мовою, натомість раз у раз припускався помилок, яких міг би уникнути, якби не лінувався зазирнути у словник. Бора виправила «інь-янь» – на «інь-ян», «дермантин» на «дерматин» і, звірившись з енциклопедією, змінила авторського мессершмідта на мессершмітта. У середу працювала у видавництві – здавала правлені тексти, вибирала, якщо була можливість вибору, нові тексти на правку, залишаючись часом аж до вечора. Особливо якщо ніхто не заважав й терміни підходили до кінця, бо вдома доводилось відволікатись на щось інше. Ще й свій роман нарешті пішов, упевнено й незворотньо, як зсув ґрунту, хоч перед тим була тривала пауза, коли вже думала, що ніколи не писатиме. У видавництві, на щастя, графік відвідування був вільний – працюй де хочеш, хоч тут, хоч вдома, хоч у кав'ярні, лише б вчасно здати відредагований текст. – Христино Богданівно, – зазирнула у двері Оленка, – як по-іншому сказати приблуда? Щоб поруч два однакових слова не стояли?
Христиною Богданівною її називала лише Оленка – юне дівча, з вигляду школярка, яка минулого літа прийшла у видавництво після закінчення університету. Дотепер усі тут зверталися до Бори так, як її ровесники зі студентських часів. За прізвищем.