Дівчина-індиго. Ганна Меліхова

так, що розділити нас могла б лише трагічна випадковість. Але вона на щастя так і не відбулася. Перед нами стояла інша проблема: батьки Інни. Вони бачили в ній постійне джерело доходу. Вона була обдарованою дитиною, настільки, що її називали дитиною «індиго». А знаєте, як живуть такі діти? Дуже просто, а точніше – складно. Вони знаходяться в постійному випробувальному «симуляторі» – їм приносять нові і нові завдання, в дитинстві їм дають ще більше розвиваючих іграшок, їх хвалять і тут же лають за найменший недосконалість – чому? Все тому ж – бо вони діти Індиго.

      Вперше моя улюблена почула це слово від мами, коли вона говорила з її викладачем по фортепіано – ще в далекому дитинстві. «Вона – дитина Індиго. Її здібності обов'язково потрібно розвивати »– сказала вона Інесі Петрівні, інтелігентної повненької жінці в окулярах зі суцільно сивою головою і вічно стурбованим виразом обличчя -саме таке обличчя у неї було, коли хтось неправильно грав Моцарта. Інеса Петрівна погодилася: «Спробуйте ще віддати її в хор і на вокал. А ми будемо розвивати ансамблеву гру». Так, вже в той момент вона, нарешті, зв'язала це слово зі своїми бідами: від неї постійно чекають небачених висот. Все тому, що вона – особлива дитина. Такі діти, як вона – більш здібні, ніж інші і мають талант не один і не два, а відразу в декількох областях. Найбільша проблема таких дітей полягає в тому, що батьки ставляться до таких дітей споживацьки: вони сподіваються, що їх здатності забезпечать їм сите існування в майбутньому.

      Постійні завищені очікування батьків перетворюють їх життя на справжнє «пекло»: від них постійно вимагають найвищої успішності з усіх предметів, а якщо вони отримають бал нижче – то стає очевидно, яке сильне засмучення він або вона доставили. Існує думка, що діти «індиго» отримують задоволення від такої завантаженості – але це не так. Їм теж хочеться поганяти у футбол з хлопчаками, або пограти в ляльки у дворі. Але у дитини «індиго» на такі «дрібниці» просто немає часу. Після шести уроків в школі, він (або вона) біжить на фортепіано, потім на балет (або бойові мистецтва), потім на шахи, і тільки в кінці дня, коли зроблені всі уроки і позаду заняття на інструменті, їм дозволять трошки подивитися телевізор.

      Познайомилися ми з Інною, коли їй було шістнадцять. Цей час мав стати золотим часом: школа позаду, батьки вже не здатні її контролювати .... Але вона і тоді дуже сильно страждала – і навіть більше того: саме тоді, коли їй виповнилося шістнадцять – батьки напирали на неї ще більше. Коли вона мене покликала на свій день народження, вона сказала, що будемо святкувати без подарунків, тому що це лише звичайний день, що він загалом нічим не відрізняється від інших. «Гіркі шістнадцять» – в цьому була вся Інні. Вся справа в тому, що батьки бачили, що вона талановита, бачили, що їй легко даються науки, і змушували її надходити на математику, хоча вона хотіла пов'язати своє життя з музикою.