VII. Дитя війни та супниця
– Льєж і Намур тепер належать Бельгії, – похитав головою лікар. – Ой, не подобається мені це все… ой, не подобається.
– Не втрачайте самовладання, пане лікарю, любий. Їх просто захищають іноземці, – величаво зауважила Сьюзан. – Почекайте, поки німці почнуть воювати проти англійців. Ото вже буде інша історія, можете повірити.
Лікар знову похитав головою, але вже не так сумно. Можливо, вони всі підсвідомо поділяли переконання Сьюзан, що «тонка сіра лінія» незламна, попри переможну ходу вимуштруваних німецьких мільйонів. У будь-якому випадку, коли настав той жахливий день… перший із вервечки жахливих днів… новини, що Британській армії довелося виступити, змусили їх розгублено витріщатися один на одного.
– Це… це неправда, – видихнула Нан, ховаючись у тимчасовому притулку недовіри.
– Я відчувала, що сьогодні надійдуть погані новини, – мовила Сьюзан, – сьогодні без жодної на те причини це котяче створіння перетворилося в пана Гайда, а це поганий знак.
– Розбита, стомлена, але недеморалізована армія, – бурмотів лікар, читаючи звіти з Лондона. – Невже так можна говорити про армію Англії?
– Тепер уже війна не скоро закінчиться, – у відчаї вигукнула пані Блайт.
Віра Сьюзан, затьмарена на мить, знову повернулася з тріумфом.
– Пам’ятайте, пані лікарко, люба, що британська армія – це не британський військово-морський флот. Ніколи про це не забувайте. Росіяни теж на підході, хоча я про росіян багато не знаю, а відтак, не дуже на них покладаюся.
– Росіянам забракне часу, аби врятувати Париж, – похмуро зауважив Волтер. – Париж – це серце Франції, дорога туди відкрита. Ох, якби ж то, – а тоді він раптом зупинився й вийшов.
Після такого паралізованого дня мешканцям Інглсайду вдалося «жити далі», навіть зіштовхнувшись віч-на-віч з найпохмурішими новинами. Сьюзан шалено працювала на кухні, лікар поїхав на огляд, Нан і Ді почали займатися справами Червоного Хреста, а пані Блайт поїхала до Шарлоттауна на збори Червоного Хреста. Рілла, виплеснувши всі свої почуття бурхливою рікою сліз у Веселковій Долині й рядками в щоденнику, згадала, що визвалася бути героїнею. Вона думала, що робить справді героїчний вчинок, ставши волонтером й одного дня об’їхавши на старому сірому коні Абнера Кроуфорда весь Глен та Чотири Вітри, збираючи обіцяні постачання для Червоного Хреста. Один з інглсайдських коней кульгав, лікарю треба було іншого скакуна, тож не залишалося нічого іншого, як взяти кобилу Кроуфорда, спокійну, неспішну товстошкіру істоту з доброзичливою звичкою зупинятися кожні кілька ярдів, аби скинути муху з однієї ноги іншою.