© Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес (www.litres.ru)
Передмова
«Дебілка» – розповідь не про розумово чи фізично неповноцінну людину. Таким чином автор хотіла узагальнити такий образ, в якому нас хочуть бачити можновладці, тобто ті люди, які нас поставили у ті умови, які маємо. В країні зараз відбуваються такі складні процеси, при яких нівелюються духовні цінності і людина інтелігентна безліч разів потрапляє в ситуації, коли саме так себе і відчуває – дебілом чи дебілка. Це різноманітні ситуації, про які пишеться в книзі. Наприклад, гастербайтерів, які натовпами ходять по всіх країнах світу, заробляючи гроші, незважаючи на покликання і вищу освіту, щоб заробити якусь копійку і прогодувати сім'ю. Це все є, навіть якщо ми боїмося говорити про це. Наприклад, комп'ютерник, який приходить на біржу праці, а йому пропонують перепрофілюватися на фрезерувальника. Вчителька, яка викладала своїм учням етику, але насправді усвідомлює, що справжнє життя і світ, в якому вона живе, зовсім не такі, а вона, виходить, пропонує учням абсолютно абсурдні речі.
Автор намагалася зібрати в цій книзі всі образи.
Комусь назва збірки відверто не сподобається, але її продиктувало наше життя.
НАДИБАНЕЦЬ
Мене нудило… Я ледь встигла проштовхатися крізь спітніле богемне товариство нетверезих митців і вдертися до клозету, як все спожите впродовж презентації пійло виверглося з мене як некерований Везувій на горезвісного Помпея. «Так тобі й треба», – майнуло в голові. Одна з принципових заповідей – не спокушатися на сумнівне вино (а в місцях масових збіговиськ воно зазвичай сумнівне)… Отже, заповідь була порушена і супроводжувалась розладом організму. Та щойно ця думка зафіксувалася у голові як доказ розумової притомності, я несподівано збагнула, що окрім мене в клозеті є ще хтось … Ну звісно… Я зрозуміла це по брунатних наглянсованих черевиках, що, немов докір совісті, завмерли просто перед моїми безсоромними очима. Черевики були гарними, проте обдристані смердючою рудуватою сумішшю червоного сухого, білого десертного та канапок з дешевим мастилом замість масла і несвіжою ковбасою, які незадовго до цього складали вмістиме мого делікатного шлунка.
«Оце так лажа», – подумала я. Черевики не рухались – розгублено вклякли, очікуючи пояснення. «PRADA»… Або може «SALAMANDRA», – подумала я… Бомбовий вийшов би рекламний ролик: серед площі стоїть блискучий червоний «PORSHE», до якого поспішає його не менш вишуканий господар, і тут дорогу йому перетинає якась стара розвалюха на кшталт «TRABANTу», обдаючи власника швидкісної ляльки водограєм всілякого дорожнього лайна… Той стоїть розгублений, не в змозі схаменутися, і роздивляється обдристані багнюкою черевики… Несподівано починається злива… Прозорі краплі стікають по чорному дорогому взутті, роблячи його бездоганно чистим і блискучим, і вже за мить знову вигулькує сонечко, а щасливий власник «PORSHE», вбутий у «PRADU», сідає в автівку і мчить на довгоочікуване побачення… А в кінці великими літерами: «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ!!! БЕЗДОГАННА ГАРМОНІЯ КОЛЬОРУ ТА ЯКОСТІ!!!»… Мультик блискавицею промайнув у голові, а черевики й далі не рухались з місця… Цілком зрозумілим було одне – вони не належать представнику мистецької «богеми» – надто добротні й дорогі. Тому відхреститися чимось на кшталт «Блін, не повезло… Сорі…» не вдасться… І аби не спровокувати у них стан афекту, я розігнулася і цілком тверезо, як на мій погляд, навіть із почуттям гідності, що зазвичай загострюється у людей напідпитку, сказала: «Вибачте».
Боже мій милосердний!!! Ну чому?!! Чому я, людина загалом непитуща, дозволивши собі часом попустити віжки, обов’язково маю осоромитись, зустрівши гарного чоловіка в незугарному стані? Розпач розтинав серце на кавалки, а розум буравила думка: «Що він до біса робить у жіночому туалеті?»
– Каріна?! – побачивши нарешті моє обличчя, власник добротних оббльованих черевиків неабияк зрадів.
Він знає моє ім’я!!! Це вже дійсно западло!!! Хоч би не журналюга-пронира з прихованою фотокамерою, бо ж їх не спекатися… Тільки те й роби, що чекай незабаром провокаційних фоток у масмедіа… Втім, ні, не схоже… Надто охайний і вишуканий, як на замурзаного брата-писаку.
– Каріна Левицька, якщо я не помиляюсь?
Чоловік випромінював непідробну дружелюбність, і мене трохи попустило… Втім, сліди злочину на блискучих кахлях та його черевиках красномовно свідчили про незаперечність факту його скоєння, і докори совісті подвоювались з усвідомленням непристойної тактовності потерпілого. Авжеж надертися публічній людині в публічному місці – неприпустима помилка. Звісно, я не промовила це вголос, а натомість, взявши себе в руки, з усією зібраною абияк до купи гідністю, як і личить письменниці, котру впізнають навіть у туалеті, запитала:
– Ми знайомі?
– Каріна Левицька – мама бестселерів, що ледь не вчинили психологічну революцію всієї жіночої половини людства!!! – він начебто