рушницю мало не до обличчя і бахнув.

      А в одповідь на постріл лице плюнуло цівкою крові і обілляло Панасові руки і груди.

      Прокіп впав на коліна. Підпара добив його ззаду.

      Народ п’янів од запаху крові, хрипіння смерті, порохового диму. А Гуща? А Хома Гудзь? А Іван Редька? Як! Він ще живий?

      Однак ні Хоми, ні Гущі не було. Вони десь щезли. Підпара послав їх шукати.

      Тих, що намагалися потай втекти за спинами юрми, забрали на зборню. Звідти їх випускали поодинці між два ряди і брали в вогні або у кілля. Так згинули Редька-молодший із братом та Сава Гурчин, останній за те лиш, що побив вікна колись в Гаврила, тестя Підпари.

      Трупи мокли в баюрі, наче коноплі, і червонили воду, а над народом простягалися пасма синього диму, мов упиреві руки шукали жертви.

      Короткий день скінчився. Вітер розвіяв дим, розсіяв останнє тепле дихання забитих, розігнав хмари. З чорного поля він нісся далі у чорну безвість і хитав зорі, що золотили дрібним намистом криваві води калюжі…

* * *

      Маланка ледве допхалась до своєї хатинки. Впала у пітьмі на лаву і на коліна впустила знесилені руки. Цілий день була на ногах, цілий день вбирала в себе муки та кров і стільки людей поховала в серці, що воно сповнене стало мерцями, як кладовище. Аж заніміло. Нема у ньому ні страху більше, ані жалю, вона вся дивно порожня, зайва на світі і непотрібна. Добре, що хоч світла нема, бо її очі не змогли б більше нічого вмістити. Вона нічого не хоче. Аби тільки поночі було, як зараз, і тихо.

      Все од неї тікає, все одвернулось. Був у неї Андрій – цілий вік гризлася з ним, а тепер нема вже й Андрія. Пестила мрію про землю, а земля встала проти неї, ворожа, жорстока, збунтувалась і втекла з рук. Як марево, поманила і, як марево, щезла. Лежить холодна і ссе тепер кров…