На подвір’ї купка народу, а серед неї світло. Андрій помер. Вона кричить і всіх розпихає.
– Мовчи там, бабо!..
Сердитий голос її спиняє, вона раптом змовкає і лиш покірно, як битий песик, водить очима по людях.
Їй пояснюють:
– Він, бачите, був в апаратній…
– Біля машини, значить…
– Біля машини, – каже Маланка.
– Держав маслянку, а шестерня раптом і того… і повернулась…
– І повернулась, – повторяє Маланка.
– Він тоді правою лап, щоб схопити маслянку, а йому чотири пальці так і відтяло.
– При самій долоні.
– Живий? – питає Маланка.
– Живий… там фершал.
Долі світиться світло, а що там роблять, який Андрій – Маланка не знає. Тільки тепер почула, що стогне. Значить, живий.
Врешті той самий сердитий голос гукає:
– Тут жінка? Ну, бабо, йди…
Робочі дають їй дорогу. Вона бачить щось біле, наче подушку, і тільки зблизька помічає жовте як віск обличчя, якесь зсохле, маленьке, чорне, скривлений рот.
– Андрійку, що ти зробив з собою?
Мовчить і стогне.
– Що з тобою, Андрію?
– Хіба я знаю?.. Калікою став… Збери мої пальці….
– Що ти кажеш, Андрійку?
– Збери мої пальці, закопай в землю… Я ними хліб заробляв… Ой… Боже мій, Боже…
Підійшли двоє робочих і забрали Андрія. Не дали Маланці поголосити.
В апаратній Маланка шукала Андрієвих пальців. Три жовтих, в олії, цурпалки валялись долі біля машини, четвертого так і не знайшла. Вона загорнула знахідку в хустину і взяла з собою.
Вранці Андрія одвезли в лікарню, в город, а Маланку покликав сам панич Льольо. Він довго сердивсь, кричав на неї, як на Андрія, але, спасибі, дав п’ять рублів.
За три тижні Андрій повернувся. Худий, жовтий, посивів, рука в черезплічнику.
– Болять в мене пальці, – жалівся Маланці.
– Та де ті пальці?
– Як ворухну ними – а все кортить, – так і болять. Ти їх поховала?
– Авжеж. На городі. Що ж будем робити? – журилась Маланка.
– Як «що»? Піду на ґуральню, нехай поставлять на іншу роботу.
Але в конторі сказали, що калік не приймають. До панича Льоля і не пустили.
– Се добра справа, – кричав Андрій. – Робив, пане добродзею, на сахарні дванадцять літ – не чужа ж вона була, а твого тестя, – тепер у тебе руку при машині скалічив, а ти мене викидаєш як щось непотрібне…
Тоді ходила Маланка. Просила, благала – не помоглося. І так, кажуть, великі втрати: за лікарню платили, п’ять рублів дали, а скільки мороки…
– От і маєш, Андрійку, ґуральню! – шипіла Маланка, зганяючи злість.
– Мамо… що я вам скажу…
– А що там, Гафійко?
Гафійка нерішуче мовчала.
– Та кажи вже, кажи…
– Піду я в найми.
Маланка підняла руки. Вона знов за своє!
Всі її сердять, дратують, хоч забирайся з світа.
– Ви не журіться, мамо. Так було б краще. Тато