– Іґарюша, все, що я роблю, чиню тільки з думкою про тебе.
– А я чо – прасіл тєбя? – злісно висичав він крізь завжди по-хворому блискучі губи.
І я вже тоді підсвідомо розуміла, що воно, ось це створіння, це кохане ведмежа, ну нє твайо воно, нє твайо, дєвушка, але відпустити боялася, бо боялася покинути ось так просто і банально мрію кольору шкіри своєї майбутньої дитини, донечки, його кровинки, про яку я потай і вголос мріяла майже щодня.
Але він був холодний і невблаганний. Між нами, на перший погляд, нічого не трапилося, точніше, ми не сказали одне одному нічого жахливого, нічого, що могло би свідчити про конфлікт. Просте, здавалося б, непорозуміння. Перша сварка. Тоні, якщо тобі це так важливо, то вона була темно-синього кольору холодного й осіннього Чорного моря.
І хоча я засумнівалася в Іґарьочку, та це були ще тільки перші хвилі мого коливання. Їх можна було заспокоїти, мене – як малу дитину, саме таку, про яку я мріяла, аби зміцнити наш союз – заколисати. Та, мабуть, досвідченіший за мене чоловік знав, що приспати – це не уникнути майбуття. І він, уже розлучений, покинутий, не міг не боятися мого винурення із стану закоханого сну.
Блін, як важко бути людиною, котра не знає компромісів, подумалося мені, а вголос, переповнена безсиллям, люттю, нерозумінням нас обидвох, ображена, майже прокричала голосом раненої дитини:
– Та почеши свою єдину борозенку Дусєй Кулачковой, кретин!
Я не знала себе такої. Жодного разу не підвищувала тону. Ні в батьківському домі (там не було потреби), ні у школі (там не було сміливості, бо ж пам’ятаю, що були й інші діти емігрантів, котрі поводилися не так, як я, – вихована м’якохарактерними батьками, такими, котрі не вміли твердо протистояти обставинам і навіть тут, у світі вільних людей, маючи уже німецьке громадянство, відчували себе ніким іншим, як азюлянтами), ні в жодному разі у нашій із ним хаті. Нажахана, я мовчала, давлячись сльозами та шмарклями, котрі так і лилися з мене, непрохані. Мені так хотілося, аби він простягнув до мого коліна свою блідо-синюшну руку, пройшовся моєю запакованою в джинси литкою, зробив шкіру вкотре гусячою, поділився своїм теплом. Цей жест міг би врятувати нас, я би стала колишньою. Бо чекала від нього тепла не тільки в обмін на моє, чекала на його руку, котра підтримає мене, не дасть пірнути у лоно мимовільної, у принципі дурноверхої та порожньої по своїй афективній суті, агресії.
Та він не шукав примирення. Здається, він, мій Мєдвєдь, носив у собі розлуку вже давно. Він не міг не знати, що трапиться після мого повернення до Відня. Але по-зрадницьки не говорив мені нічого, я ж просто відчула його. Не знаючи, що коїться, просякнувшись