Того чоловіка звали Анрі Шарр’єр, і їхав він здалеку. Точніше, з каторги в Каєнні, куди його запроторили 1933 року за злочин, якого він не вчиняв, хоча й був засуджений за це на довічне ув’язнення, тобто до смерті. Анрі Шарр’єр, прозваний колись у злочинному світі Метеликом, народився 1906 року у французькій родині шкільних учителів в Ардеші. Нині він венесуелець, тутешній народ віддав перевагу його поглядам і слову, а не кримінальному минулому, а його тринадцять років утеч і боротьби за те, щоб уникнути пекельної каторги, змальовують радше майбутнє, ніж минуле.
Отож у липні 1967-го Шарр’єр іде у французьку книгарню в Каракасі й купує «Таранну кістку». На смужці, що огортає книжку, число 123 000. Прочитавши це, він просто каже собі: «Гарно, але якщо малявка зі своєю зламаною кісткою, якій довелося волочитися від криївки до криївки, продала 123 тисячі примірників своєї книжки, то я, маючи за плечима тридцять років пригод, продам утричі більше».
Міркування логічне, водночас не менш ризикове: зокрема, після успіху Альбертини столи видавців захарастилися десятками рукописів без жодної надії на видання. Адже найбільш пікантно насичені пригоди, нещастя й несправедливість не є запорукою гарної книжки. Їх треба вміти описати, тобто мати той бездоказовий дар, який змушує читача бачити, відчувати, переживати зсередини все те, що побачив, відчув і пережив той, хто написав, немовби він, читач, сам там побував.
І тут Шарр’єру дуже пощастило. Він жодного разу не подумав про те, щоб написати бодай рядок про свої пригоди: він людина дії, життєрадісності й теплоти, щедротна буря з лукавим поглядом, з теплим, трішки шорстким південним голосом, яку можна слухати годинами, бо він розповідає так, як ніхто, тобто так, як великі оповідачі. І диво звершується: позбавлене будь-яких літературних контактів і амбіцій («Надсилаю вам свої пригоди, нехай їх опише хтось, хто на тому знається», – написав він мені), те, про що він пише, сприймається так, «немовби він усе те розповідає»; усе те бачиш, відчуваєш, переживаєш, і, якщо, не приведи Господи, ти хочеш зупинитися внизу сторінки якраз тоді, коли він збирається в туалет[1], тобі таки доводиться перегорнути сторінку, бо туди йде вже не він, а ти сам.
Минає три дні після прочитання «Таранної кістки», і він на одному подиху списує два перші зошити, звичайні, шкільного формату зошити на спіралі. За деякий час, достатній, щоб зібрати кілька відгуків про свою нову пригоду, яка його дивує, напевно, більше, ніж інших, на початку 68-го він береться за продовження роботи. За два місяці заповнює тринадцять зошитів.
Так само, як Альбертина, у вересні він надсилає мені свій рукопис поштою. Трьома тижнями пізніше Шарр’єр уже в Парижі. Альбертину ми запустили разом із Жан-Жаком Повером; свою книжку Шарр’єр довірив мені.
До цієї книжки, яку написано розпеченим від іще живих спогадів пером і яку передрукували ентузіастки, що змінювали одна одну й не завжди були француженками, я практично не торкнувся. Я всього-на-всього виправив пунктуацію, переклав окремі надто незрозумілі іспанізми, підправив там і сям плутанину сенсів чи інверсії, зумовлені щоденним користуванням у Каракасі чотирма усно вивченими мовами.
Я також гарантую посутню автентичність описаного. Шарр’єр двічі приїздив до Парижа, де ми довгенько розмовляли. Цілими днями, інколи й ночами. Цілком очевидно, що за 30 років окремі деталі могли стертися, модифікуватися в пам’яті. Вони несуттєві. З приводу описаного варто лишень звернутися до праці професора Девеза «Каєнна» (Julliard, coll. Archives, 1965), щоб одразу констатувати, що Шарр’єр не припустився жодних перебільшень ні щодо звичаїв каторги, ні щодо її жахіть. Навіть навпаки.
Ми принципово змінили всі прізвища каторжників, наглядачів і керівників пенітенціарної адміністрації, адже мета цієї книжки полягає не в тому, щоб нападати на когось особисто, а в тому, щоб зафіксувати типи й своєрідний світ. Те саме з датами: деякі з них дуже точні, інші просто вказують на епоху. Цього досить. Адже Шарр’єр не збирався писати історичну працю, він хотів розповісти все так, як особисто те пережив – з усією жорстокістю й вірою, – усе те, що постало як неймовірна епопея людини, яка не приймає всього, що виявляється несумірним між зрозумілим наміром суспільства захиститися від злочинців і, власне кажучи, каральними засобами, негідними цивілізованої нації.
Хочу подякувати Жанові-Франсуа Ревелю, який, захопившись текстом, першим читачем якого йому судилося стати, пояснив, чому це так з огляду на літературу минулих і сучасної епох.
Жан-П’єр Кастельно
Зошит перший
Шлях занепаду
Суд присяжних
Ляпас був таким сильним, що я отямився від нього тільки через тринадцять років. Насправді це не був звичайний потиличник, і, щоб мене вдарити, вони мусили зробити це гуртом.
Надворі 26 жовтня 1931 року. О восьмій ранку мене вивели з камери в Консьєржері, у якій я просидів ось уже рік. Я свіжопоголений, добре одягнений, костюм від класного майстра надає мені елегантності. Біла сорочка й блакитна краватка-метелик довершують моє вбрання.
Мені двадцять п’ять, на вигляд – двадцять.