– Не знаю, – прошепотів я. – Нічого з цього не розумію.
– Ах, – промовив блазень. – Я ж так і казав. Зрозуміти щось можна лише ставши ним.
– То от що значить стати королем Шрюдом? – спитав я. Це вразило мене до глибини душі. Ніколи я ще не бачив його таким, не знав, як він переборює болі свого віку, а водночас незламно змагається з болями своїх підданих. – Невже він мусить це терпіти день за днем?
– Боюся, що так, мій владарю, – лагідно промовив блазень. – Ходімо. Дозвольте, я допоможу вам повернутися в постіль. Завтра вам, напевне, покращає.
– Ні. Ми обидва знаємо, що ні.
Я не промовив цих жахливих слів. Вони злетіли з губ короля Шрюда, а я почув їх і збагнув, що ця гірка правда є його повсякденням. Я так страшенно втомився. Кожна моя часточка боліла. Я не знав, що тіло може бути таким важким, що потрібні такі болісні зусилля, аби навіть зігнути палець. Хотів відпочити. Знову спати. Хто цього хотів – я чи король Шрюд? Мушу дозволити блазневі вкласти мене в ліжко, нехай мій король відпочине. Але блазень тримав цей ключовий клаптик інформації просто перед моїми щелепами, які марно клацали, намагаючись його вхопити. Жонглював єдиною часткою знання, необхідною мені, щоб здобути цілісність.
– Вона там померла? – спитав я.
Він сумно глянув на мене. Різко схилився і знову схопив свій щурячий посох. Дрібна перлинка сльози спливла щокою Щурика. Він зосередився на ній, а потім його очі знову затуманилися, мандруючи крізь безплідну пустелю болю.
– Жінка із Сілбея. Крапля води в потоці всіх жінок Сілбея. Що могло з нею трапитися? Вона померла? Так. Ні. Дуже попечена, але жива. Їй відтяли руку по плече. Її піймали і зґвалтували, убиваючи тим часом дітей, але вона вціліла. Щось із цього.
Блазневі очі ще більше спорожніли. Він наче читав уголос зі списку. Рівно, без інтонації.
– Згоріла живцем разом з дітьми, коли будівля звалилася на них. Випила отруту, тiльки-но чоловік розбудив її. Задихнулася димом. А за кілька днів померла від інфекції, що втрапила до рани від меча. Загинула від удару мечем. Захлинулася власною кров’ю, коли її ґвалтували. Убивши дітей, перерізала собі горло, доки пірати висаджували двері. Вижила й наступного літа народила дитину від пірата. Через кілька днів її знайдено, вона блукала, дуже попечена, але нічого не пам’ятала. Обличчя згоріло, а руки обрубано, проте вона ще жила, хоч недовго…
– Стій! – наказав я йому. – Припини це. Зупинися, благаю.
Він замовк і глибоко зітхнув. Його очі повернулися в мій бік, утупилися в мене.
– Припинити це? – Зітхнув. Затулив обличчя руками й говорив крізь пальці, що глушили голос. – Припинити? Так кричали жінки Сілбея. Але це вже сталося, мій владарю. Ми не можемо припинити того, що вже відбулося. Коли це сталося, то вже запізно.
Відвів