Прожогом випорснувши з Гольденґейтського парку, самокатники спрямувалися до Сан-Франциска. Тут вони так несамовито майнули з гори, що всі перехожі, повз яких вони гнали, мимохіть завертали голови й мало не з жахом проводжали їх очима. Опинившись на міських вулицях, яснобарвні светри взялися заживати різних способів, щоб уникнути крутих узвозів, а коли з цим не щастило, то перемагали їх наввипередки.
Хлопець, який вів перед у цих самокатних перегонах і завжди випереджав товаришів, звався Джо. Найсміливіший і найвеселіший, він був за верховоду у своїй компанії… А втім, як вони опинились у Західному передмісті, серед великих і пишних будинків, менше ставало чутно його сміху та голосу, а нога, ніби мимоволі, зупиняла швидкість гону. На розі вулиць Лаґуна та Валлехо обидва товариші завернули праворуч.
– До побачення, Фреде! Бувай здоров, Чарлі!.. – гукнув Джо й покрутнув правило ліворуч.
– Увечері побачимося? – запитали ті.
– Ні, я не прийду!
– Та ну-бо, виходь! – припрошували його.
– Ні, ні. Мушу взятися до книжки… Бувайте!..
Ось він уже сам. Ураз спохмурнів його вид, і щось ніби нудьга чи турбота відбилися в очах. Він рішуче почав посвистувати, та помалу свист той стишувався й нарешті, саме тоді, як він наблизивсь до великого будинку на два поверхи, урвався зовсім.
– Джо, це ти?
Він, вагаючись, зупинився коло дверей до бібліотеки… Знав, що Бессі там ретельно готує свої лекції й напевне вже й упоралася з ними, бо вона ж завжди встигає зробити це до обіду, а доба вже надобід… А ось він то ще й не торкався до книжок. Це дратувало хлопця!.. А таки ж і справді: сестра молодша за нього аж двома роками, учиться в тій саме групі, що й він, та ще й випередила його з усіх предметів. Чорт батька зна що!.. Адже й він не безтяма якийсь, а ось так воно якось трапляється – і сам він не знає, як – щораз голову йому запорожняє щось інше – ну, певна річ, що тоді вже не до книжки!..
– Джо, будь ласка, зайди сюди! – в голосі її бриніла ледве чутно жалісна нотка.
– Ну, чого тобі треба? – відгукнувся він, поривчасто відкидаючи портьєру.
Джо сказав це грубо, але глянувши на тендітну маленьку постать, яка пильно дивилася йому у вічі з-поза кучугури книжок, стосами нагромаджених на бюро, він враз пожалкував. З олівцем та зошитком у руках вона так скорчилася на величезному фотелі, що здавалася ще меншою й тендітнішою, ніж була справді.
– У чому річ, сестричко?.. – підійшовши до неї, запитав він, на цей раз уже набагато ласкавіше.
Схопивши його руку в долоні вона притисла її до щічки й пригорнулася до нього, мов те пташенятко до матінки.
– Що з тобою коїться, Джо, любий мій? – шепотіла вона запитливо. – Скажи мені.
Він не відповідав. Чи подоба ж йому сповідатися за те, що його турбує, цьому маленькому дівчатку, хоч там воно й вчиться краще за нього. Йому аж смішним здалося, що сестричка хоче довідатися, що йому не до шмиги!..
«Яка в неї ніжна щічка!» – зауважив він, коли вона, голублячись, притулилася обличчям йому до руки. А проте, мерщій би вона пустила його руку… мерщій би покласти кінця оцьому мазьканню!.. аби вона тільки не образилася!.. – він добре знав із досвіду, що дівчатка ображаються з усякої дурниці!..
Вона розтулила його пальці й поцілувала долоню. Немов трояндова пелюстка впала… Цей поцілунок мав виявити, що Бессі все ще чекає відповіді.
– Нічого зі мною не коїться! – рішуче промовив він. Відтак цілком несподівано додав: – Батько!..
Та турбота, що тьмарила йому обличчя, ураз заступила очі й дівчинці.
– Адже він такий добрий, такий хороший наш татко, Джо, – зажебоніла вона. – І чом ти не слухаєш його? Він же тобі добра зичить і так небагацько вимагає!.. Ти ж такий розумний, куди розумніший за решту хлопців!.. Якби ти хоч трішечки взявся до науки…
– Цього тільки й бракувало!.. Нотації!.. – спалахнув він, грубо висмикуючи руку. – Уже й ти берешся картати мене?.. Тепер черга за куховаркою і стайничим…
Він засунув руки в кишені й утупив свій погляд у далечінь, у сумне й невтішне майбутнє, сповнене нескінченних вичитувань, а вичитувачам і ліку не скласти.
– Так на оце ти мене й покликала? – спитав він, повертаючись до дверей.
Вона знову схопила його за руку.
– Ні, ні, не на це!. Але ж вигляд у тебе був такий збентежений, що мені здалося… – Голосок їй урвався. По хвилині вона мовила вже іншим тоном. – Я мала повідомити тобі, що цієї суботи ми збираємося улаштувати прогулянку в Окленд, у гори, що по той бік затоки…
– Хто ж саме?
– Мертл Гейс.
– Ота лемішка! – ввернув Джо.
– І зовсім