З рівної блакиті мілкого моря підіймає Карімата високі, неродючі, сіро-жовті верховини своїх скелястих гір. Кряж Суруту, зігнутий, наче спина могутнього велетня, відмежовується із заходу вузькою смугою води. А на схід розташувалася група дрібних островів, стертих, невиразних, із неясними обрисами, що ніби тануть у скупчених тінях. Ніч, насуваючись зі сходу, помалу глитала землю й море, землю – нерівну, пошматовану й гористу; море – з легеньким блиском і безмежною рівниною, що так і вабить до мандрівок і шукань.
Вітру не було. Невеликий бриг[1], що стояв за кілька миль на північний захід від Карімати, ледве на півмилі зсунувся зі свого місця. Була зовсім тиха вода, мертвий, рівний штиль, спокій мертвого моря й мертвої атмосфери. Ніщо не ворушилося на землі, на воді та в непорушній блакиті неба.
На цій тихій воді протоки стояв спокійний і рівний бриг, ніби щільно скутий, кіль до кіля, зі своєю власною тінню, що відбивалась у безмежному дзеркалі моря. А навколо – дрібні острівки мовчки дивилися на цей подвоєний корабель, що ніби назавжди прикипів серед них, – безнадійний бранець штилю, безсилий в’язень мілкої води. В полудень дмухнув легкий, вередливий вітерець. Прова[2] помалу повернулася на захід, і кінець рівної й тонкої стрілки[3] показав на захід. Ззаду, біля стернового колеса, стояв малаєць. Твердо впираючись босими коричневими ногами, він тримав колесо під прямим кутом і міцно стискав його, наче корабель тікав від шторму. Стерничий стояв нерухомо, ніби скам’янілий, готовий одразу ж повернути колесо, як тільки доля дозволить бригу взяти справжній хід у цьому олійному морі.
Другий чоловік, що стояв на палубі брига, – очевидячки помічник капітана, – був білий: низький, присадкуватий, із сивуватими вусами й голеним обличчям, червоним від пекучого сонця й солоного морського вітру. Скинувши легку куртку, він лишився тільки в білих штанах і тонкій бавовняній сорочці. Його складені на грудях дужі руки скидалися на два товстих шматки сирої яловичини. Взутий був на босоніж у солом’яні сандалії, а голову його захищав величезний корбовий бриль; колись білий, а тепер дуже чорний, він надавав цій людині чудернацького вигляду живого гриба. Чоловік перехилився через бильця й стояв нерухомо, спокійно втупивши очі в тінь брига на тихій воді; бачив там свою схилену голову й плечі; довго дивився, ніби зацікавлений своїм власним обличчям, лаючи мертвий штиль, що впав на корабель, як тягар, величезний і пекучий.
Потім, глибоко зітхнувши, підійшов, лаючись, до нактоуза[4]; сумно спинився перед ним. З-під одхиленої шибки ілюмінатора почулося щебетання канарки, яке, здавалося, було йому приємним. Він прислухався, ледве посміхнувся і пробурмотівши: «Дік, бідненький Дік», знову пірнув у мертву безмовність світу. Очі самі заплющилися, голова низько схилилась над гарячим мідним верхом нактоуза. Раптом він випростався й крикнув хрипким голосом:
– Ти що заснув? Поверни стерно! Дай хід назад!
Малаєць без найменшого руху в обличчі й позі, наче був він неживий, швидко закрутив колесо, перебираючи шпиці руками, а коли воно скреготячи спинилося, схопив його знову й міцно тримав. Трохи згодом він помалу повернув голову і, глянувши через плече на море, глухо промовив:
– Вітер нема – хід нема.
– Вітер нема, вітер нема – ти тільки це й знаєш, – промовив червонолиций моряк. – Бери помалу, Алі, – звернувся він поблажливо, – бери помалу, тоді стерно ляже як слід. Зрозумів?
Матрос, здавалося, нічого не розумів і не чув. Білий подивився на малайця, оглянув обрій навколо й коротко наказав:
– Дай стерно назад. Ти що, не чуєш, що вітер ззаду? Ну, просто пень.
Малаєць недбайливо повернув колесо, і червонолиций рушив далі, щось бурмочучи до себе. Раптом із відчиненого