І московські фахівці від української літератури почали «валяти», старанно замовчуючи еволюцію Франкових поглядів, поминаючи думки, що їх висловив великий письменник у дозрілому віці, в добі найвищого розквіту духових сил і таланту, думки, що цілком заперечують усякі твердження, немовби Франко міг спочувати большевицькій ідеології й бажати здійснення її в практичному житті.
Що большевицькі писаки намагалися, так би мовити, украсти у нас Франка, це не дивниця. Дивніше було, що й дехто з нашого національного табору (пригадаймо, напр., виступи покійного д-р О. Haзapyка проти культу Франка) намагався представити творчість великого будівничого Галицької України як «деструктивну» і тим шкідливу для української Нації. Мовляв, Франко був сівачем большевизму на нашому ґрунті.
Розуміється, досить було б указати на величезні заслуги Франка для української нації на полі літературнім, науковім і громадськім, які геть заперечують такі намагання, але крім цих – посередніх – доказів, маємо ми й виразні свідчення самого письменника, що не залишають ніяких сумнівів щодо дійсних поглядів його на комунізм. З них навіч бачимо, що Франко не тільки не був прихильний комуністичній «науці», але раз у раз поборював цю, як сам її називав, «згубну» доктрину, а про себе казав, що він «ніколи не належав до вірних тої релігії» – релігії ненависти й клясової боротьби. Франко не тільки не захоплювався пропаґованим «Комуністичним маніфестом» устроєм, але, навпаки, ненавидів проповідуваний марксистами державний деспотизм та уніформізм, уважав, що здійснення ідеалів Маркса-Енгельса стало б великою гальмою людського розвитку. Комунізм, на думку Франка, для українства ще більший ворог, ніж царське самодержавіє! Звертаючися до українських прихильників соціал-демократичної церкви, він закликав їх бути насамперед українцями. Здається, нема потреби доказувати, що Франко в усій своїй діяльності все і завсіди був передовим українцем. Як Шевченко рад був душу погубити за Україну, так і Франко накликував: «Віддай майно, і жінку, і себе за Україну».
Правда, в молодих роках Франко брав діяльну участь у соціалістичному русі, але його соціалізм не мав нічого спільного з релігією ненависти – навпаки, Франко завсіди підкреслює, що в основі його світогляду лежить щиролюдське, гуманне чуття.
Від 1898 р. Франко й формально розриває з соціалізмом, виступаючи з радикальної партії, яка мала уміркований соціалістичний характер, та в низці статтей рішуче бореться з комуністичними ідеями.
Але ще перед тим Франко виступав з різкою, з’їдливою критикою комуністичної «науки». В 1895 р. друкує він у своїм журналі «Життя і Слово» широку рецензію на книжку Ю. Бачинського «Україна irredenta», в якій висміює «готові формули» соціал-демократів, при помочі яких вони з незвичайною легкістю вирішують усі найскладніші проблеми. Ось його слова:
«За проводом Енґельса та Каутського автор викладає «матеріялістичний світогляд», в котрім находяться готові формули для вияснення найскладніших історичних явищ: релігія – це витвір буржуазії, національність – це витвір буржуазії, національна держава – це витвір буржуазії і т. д. А все це залежить від форми продукції, є тільки її виразом. Бодай то мати такий делікатний світогляд. Кілька формулок і – чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай. А що найцінніше, так це те, що при помочі цього світогляду вся будуччина відкрита перед тобою, мов на долоні!» («Життя і Слово», т. IV, кн. 6).
В 1897 р. містить Франко у цьому самому часописі перекладні статті Б. Шоу й Г. Бакса, присвячені критиці теорії й практики соціал-демократичної партії, та свій реферат «Соціалізм і соціал-демократизм», в якому, наперекір твердженням соціал-демократів про самостійність і повну ориґінальність Марксової теорії, наводить джерела, з яких виріс марксівський світогляд. До цієї справи вернувся Франко й сім літ пізніше в рефераті «До історії соціалістичного руху («ЛНВістник» 1904, кн. 3), де виказує залежність «Комуністичного маніфесту» від писань французького соціаліста Консідерана.
Критику соціал-демократичних поглядів уважав Франко за дуже корисну для українського громадянства, особливо для молоді, що безкритично захоплювалася тоді цими поглядами: «Може, – писав він, містячи статтю Шоу, – для наших українських правовірних соціал-демократів, що вірують у одиноко спасаючих Енгельса і Каутського, буде тут дещо займаючого» («Життя і Слово» 1897, кн. 1).
А з приводу західноєвропейської критики соціал-демократичних ідей зауважує: «Такі удари від людей, прихильних соціалізмові, йдуть тепер чимраз частіше, і нам здається це об’явом вельми