– Любий друже! Ти навіть не уявляєш, наскільки пластичною й невротичною (теж, до речі, семенківське слово) може бути українська поезія. Ти навіть припустити не можеш, що може зробити з нею людина зі здоровим почуттям гумору та міцними нервами. Тобі навіть на думку не спадає, наскільки українська поезія може відрізнятись від усього того, що українською поезією називають. Тож чим скоріше відкривай для себе… Тепер ось знаю, що відповісти, коли час од часу просять порадити щось для читання. Читайте Семенка. Він принаймні незрозумілий… Незрозумілий? Уже цікаво…
Згадки про дивовижну поезію Семенка я знаходжу у щоденнику моєї бабусі, поетеси символістського кола Наталі Козловської (Родіонової). Вона радить не читати вірші Семенка, а промовляти їх, причому – на різні голоси, і не робити пауз там, де, всупереч граматиці, поет не ставить розділових знаків. Як це? Незрозуміло…
Михайль Семенко здійснив в українському мистецтві XX століття те, що до нього ніхто не робив, тому й незрозуміло. Одразу не зрозуміло. Справді, милуватися, захоплюватись віршами Семенка непросто, тут я погоджуся з моєю бабусею-символісткою, як погоджуюсь і з тим, що нам належить прилучитися до таємниці його творчості – й тоді розкриються її принади.
Відродження імені Михайля Семенка почалося з-за кордону. У 1978–1986 роках першим зробив спробу дослідження українського футуризму та фактично відкрив світові поета Михайля Семенка літературознавець, професор відділу сучасних мов і культурологічних студій Альбертського університету (Канада) Олег Ільницький. Доклали плідних зусиль для того, щоб повернути до читацького обігу творчість Семенка, поет і письменник Сергій Жадан, літературознавець, член-кореспондент НАНУ Микола Сулима, мистецтвознавець, так би мовити, ідеолог українського мистецького авангарду, міжнародний експерт мистецьких творів Дмитро Горбачов, поетеса, критик, літературознавець Анна Біла, співорганізатори мистецького заходу «Рік Семенка» поетеса Любов Якимчук і поет Олег Коцарєв, за що і висловлюю їм щиру подяку. Але мені б не хотілося, щоб читачі опинились наодинці під жорстким тиском наукових тлумачень і науковоподібних осмислень. Бо, навіть прийнявши до уваги ці дослідження, чи можна вважати, що ім’я Семенка повернуте до історії української літератури, до сучасних читачів? Питання, як на мене, риторичне. Підступитись до Михайля Семенка з нормативними критеріями мистецтвознавства – річ безнадійна. Я пишу цю книгу у жанрі емоційного мистецтвобачення: поменше наукової термінології, хоча її й не уникнути, побільше почуттєвих вражень і фантазувань з приводу…
Але все це є приводами для написання книги про поета-провидця Михайля Семенка. А мотивацією для цього стала потреба відбудувати у XXI столітті історію української художньої культури XX століття, понівечену більшовицьким режимом. Цьому була присвячена моя книжка «Лесь Курбас», яка вийшла у видавництві «Фоліо» в серії «Знамениті українці» у 2016 році, а також інші видання з цієї серії – «Остап Вишня», «Гнат Хоткевич» і «Михайль Семенко».
Михайль Семенко… Все переплелося у житті і творчості цієї яскравої й пристрасної особистості: революція як всесвітній переворот, революція як переоцінка художніх цінностей українського мистецтва, безкінечний й безгарантійний пошук нового, незвіданого – як прорив українського мистецтва до європейського культурного простору.
І скільки неймовірних гіпотез щодо його творчості дійшло до нашого часу! Скільки легенд з його життя! Скільки пліток!..
Ким же насправді він був у житті, у творчості – поет з дивним іменем Михайль?
А тепер приготуйтесь. Такого ще не знав український поетичний світ!
Ось його «Автопортрет» – розписується, нервово розщеплюючи слова на суголосні частинки з різномовними складовими, тобто анаграмуючи[1] слова:
Хайль семе нкоми
Ихайль кохайль альсе комих
Ихай месен михсе охай
Мх йль кмс мнк мих мих
Семенко енко нко Михайль
Семенко мих михайльсе менко
О, Семенко Михайль!
О, Михайль Семенко!
Тут і німецька вимова – «хайль», і українська «хай», і арабська – «охай», і сексуальне «кохайль», а в результаті конструюється очікуване, тримайте – Семенко Михайль – поет, філософ, скрипник. То що це? Заум? Розіграш? Чи бажання привернути увагу до себе, такого складного і неповторного?
Як це помітили не тільки ми з вами, в «Автопортреті» «частини імені та прізвища ніби пересипаються при повороті мистецького окуляра, утворюючи завжди новий візерунок». А навіщо?.. В бажанні хірургічно препарувати свій розчерк, щоб побачити, що ж там всередині? Можливо. У цьому уламкоподібному поетичному розчерку міститься ключ до прочитання семенківської поезії, в якій варто шукати не стабільності змісту і застиглості формоутворень, але саме неусталеність змісту і динаміку формоутворень? Ймовірно.
А щодо «розтину» зовнішності людини в ім’я виявлення її