Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.
Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!
1. Нічні поїзди
Приречена на смерть жінка розмовляла зі своїм попутником у вагоні першого класу. Легка світська бесіда тривала хвилин десять. Обговорювали банальні теми – сезон у Біарріці, останній фільм із Кларком Ґейблом і Джоан Кроуфорд. Війну в Іспанії побіжно згадали кілька разів. Лоренсо Фалько слухав жінку, затиснувши між пальцями наполовину викурену сигарету й обережно схрестивши ноги, щоб не зім’яти фланелеві штани. Співрозмовниця сиділа біля вікна, за яким пропливала ніч, а Фалько вмостився навпроти, ближче до дверей, що вели в коридор. Крім них, у купе нікого не було.
– Джин Харлоу, – сказав Фалько.
– Перепрошую?
– Харлоу. Джин… Ця актриса грала в «Китайських морях» із Ґейблом[1].
– Он воно як…
Жінка затримала на ньому немигаючий погляд на три секунди довше, ніж того вимагали правила пристойності. Усі жінки дарували Фалько щонайменше три зайві секунди. Своєю чергою він пильно розглядав її, оцінюючи шовкові ажурні панчохи, дорогі якісні туфлі, капелюшок, сумочку на сусідньому сидінні, елегантну сукню від Віонне, що, на думку спостережливої людини (а Фалько належав до цієї категорії), дещо суперечила вульгарній зовнішності. До того ж її видавала манірність. Жінка відкрила сумочку, дістала люстерко й перевірила, чи все гаразд з її макіяжем, демонструючи гарні аристократичні манери, яких насправді не мала. Вміє носити маску, підсумував Фалько. Непогана вистава. Хоча й далека від ідеалу.
– Ви теж їдете до Барселони? – спитала вона.
– Так.
– І війна вас не зупиняє?
– Я бізнесмен. Деякі справи війна ускладнює, а деякі – полегшує.
В її очах промайнула й миттєво зникла тінь зневаги.
– Розумію.
За три вагони від них протяжно загудів локомотив; стукіт коліс став гучнішим, коли поїзд проїхав крутий поворот. Фалько позирнув на годинник «Патек Філіп» на лівому зап’ястку. До п’ятихвилинної зупинки в Нарбонні залишалося чверть години.
– Вибачте, – сказав він.
Чоловік загасив сигарету в попільничці, вбудованій у підлокітники крісла, після чого підвівся, обсмикнувши піджак і поправивши вузол краватки. Ковзнув поглядом по своїй потертій валізі зі свинячої шкіри, що лежала разом із капелюхом і плащем у багажній сітці над сидінням. Усередині не було нічого, крім кількох старих книжок – для додаткової ваги. Усе необхідне Фалько мав при собі – паспорт, гаманець із французькими, німецькими й швейцарськими грошима, флакончик з аспірином, черепаховий портсигар, срібну запальничку і дев’ятиміліметровий браунінг із шістьма патронами в обоймі. Краще не одягати капелюха, щоб жінка нічого не запідозрила. Засмучений, він забрав лише плащ і подумки попрощався з бездоганним «Трілбі» з коричневого фетру.
– З вашого дозволу, – додав він, відчинивши двері купе.
Фалько востаннє глянув на жінку. Вона розвернулася до вікна, за яким простиралася темрява; її профіль відображався у чорному склі. Він кинув прощальний погляд на її ноги й байдужо подумав: «Гарні». Обличчя було звичайним і здавалось більш-менш привабливим завдяки косметиці, але вбрання підкреслювало спокусливі форми, і стрункі ноги свідчили, що все її тіло варте уваги.
В коридорі стояв низенький чоловічок у довгому пальті з верблюжої вовни, двоколірних черевиках і чорному капелюсі з широченними крисами. Він мав вирячкуваті очі й чимось нагадував американського актора Джорджа Рафта. Фалько нібито випадково зупинився біля нього й відчув різкі пахощі брильянтину, поєднані з трояндовою водою. Доволі неприємний запах.
– Це вона? – прошепотів чоловічок.
Фалько кивнув, вийняв портсигар і підніс до рота нову сигарету. Дивний тип у пальті скривив губи – маленькі, рожеві,