Повіки важчали… на очі майже впали…
Терпка одноманітність теплих мрій,
Таке ж одноманітне торохтіння…
Аж раптом сон кудись майнув з-під вій,
Напав неспокій, до головокружіння.
Ледь голову звела… у серці щем…
Ще вдень відчула дивний пильний погляд…
З кутка навпроти знову блиск очей,
Мов троє їх: лиш він, вона і поїзд.
Сусідці випадковій вільно вдень
Про скорий шлюб безпечно торочила,
Що наречений на перон прийде,
Що іспити на курсах закінчила…
Навпроти ж – легкий усміх в бороді,
Пухкі і ніжні губи, мрійні очі.
Зійшла сусідка… поїзд в ніч летів…
Боялася і не боялась ночі…
Коли в купе залишились удвох
В темря́ві – почувалась сміливіше.
Неспокій зник, пропав переполох,
Ховалася в утомі, як у ніші.
Пронизливий гіпноз очей палких
Оволодів підвладно, невідступно.
Даремний рух відбитися од них…
Згадалося: ще ніч – і буде шлюбна…
Не думалось про шлюб… То дивна річ!
Про нареченого… набігли нові хвилі.
Тривога потонула… ось і ніч…
Противитись очам його не в силі…
І радо підкорялась владі тій,
Коли він взяв тремтячу руку тихо.
І на руці цілунок затремтів,
І тіло охопила дивна втіха.
Гарячих поцілунків теплий рій
На руку сів… десь кроки залунали…
Запалені свічки… кондуктор… збій
Лише на мить… і знов нашестя шалу.
Без перепону віддана, без слів,
В його руках усе – душа і тіло…
Локомотив протяжно засвистів…
Напівпритомна в тиші затремтіла…
– У місті N., – кондуктор сповістив, —
Зупинка…
Перед нею на колінах…
Цілунками її обличчя вкрив:
– Ми сходимо удвох… це неодмінно…
Покірна в щасті… волі – ні на гріш…
Накрили хвилі радості невпинні…
Пасивна і знесилена, хоч ріж,
Належала йому, немов рабиня.
Зійшли з вагона в пахощах весни.
Акації… жасмин… дощу дрібнота…
Травнева ніч… у світі лиш вони.
І екіпажем, хоч готель навпроти.
Сиділа тихо… міцно пригортав…
Неначе оловом все тіло налилося…
Аби лиш хоч на мить спочити дав…
А потім вже нехай би все збулося.
Вона на другий поверх ледь зайшла…
Нарешті номерний послав постелю…
Аж раптом – диво дивне – стався злам,
В ній дика хітка проросла із лелі.
Немов шаленство вдарило крилом,
Неначе вихор, пристрасть налетіла…
Утоми миттю як і не було,
В очах – жага, енергія і сила.
Зірвала одяг і білизну теж…
Ледь незнайомець поспівав за нею…
Вона в безодню пристрасті без меж
Пірнула вся, і тілом, і душею.
Мов у пропасниці, дівчи́на віддалась —
Скажена оргія, обійми, шепіт, крики.
Достоту раюванням обпилась,
Вливаючи жагу у чоловіка.
Заснув нарешті. Ранок у вікно.
Легенько встала. Швидко одягнулась.
Все, що було, – було примарним сном,
Приснилося – привиділось – забулось.
По аркушу пробіглась олівцем:
«Спасибі. Не шукай. Прощай навіки…»
Хотіла йти. Схилилася тихцем.
В уста поцілувала чоловіка.
Всміхнулась… Вийшла… По світах – весна…
Гучний пташиний хор святкує днину…
Депешу: «Їду», – жениху, щоб знав…
До потяга лишалось з півгодини.
Умилася в уборній. Кава. Все —
Ось поїзд. До канапи. Не вагалась.
Лиш прилягла – в безодню сон несе.
У сні чомусь безвинно посміхалась.
І день, і ніч летіли в небуття…
Маленька станція в степу згубилась…
Раділо сонце буйності життя…
Вервечка поїзда на хвильку зупинилась.
Серед