Пригоди автомобільчика пижика. Ніка Ініна

ав дорогою, мов коник.

      – Юначе, – проскрипіла Синя Автівка з іржавими патьоками на правому крилі, коли вони зупинилися на світлофорі, – не рекомендую вам так підстрибувати на вибоїнах, інакше від вашої гуми залишиться суцільне лахміття.

      – Дякую, пані Стара Колимаго! – відповів увічливий Пижик. – Ціную вашу турботу.

      – Я-а-ак? Як ти мене назвав? – вигукнула Синя Автівка. – СТАРОЮ КОЛИМАГОЮ?!?

      – Саме так, – кліпнув фарами маленький автомобільчик. – Адже вас так звати? Ось цей пан, – Пижик кивнув у бік солідного, пихатого Джипа, – запевнив, що якщо Стара Колимага не прибереться з лівого ряду, то йому доведеться злітати. Адже це ви їхали в лівому ряду…

      – Хам! – гаркнула Синя Автівка. – Що це він собі дозволяє? Його ще не накреслили, а я вже…

      Що робила в ті давні часи Стара Колимага, автомобільчик не дослухав – світлофор загорівся зеленим кольором. Середній ряд, у якому він їхав, рушив. Шум двигунів приглушив деренчання Синьої Автівки. Щиро кажучи, Пижика зовсім не цікавили спогади старожилів – він поспішав назустріч своїм пригодам.

      Як Пижик загубився

      Після розмови зі Старою Колимагою Пижик не просто катався Києвом – йому потрібно було доїхати із салону у місто, що починалося літерою «Ч». Як саме воно називалося – Чернігів, Черкаси або Чернівці, – було напевне відомо до того моменту, як автомобільчик викупався під Поливомийною Автівкою, що лила воду на квіткову клумбу. Вода зі шланга була такою сонячною, райдужною та блискучою, що Пижик не зміг утриматися і в’їхав у яскравий фонтан.

      Поливомийна Автівка загула на Пижика весело й незлобиво. За мить автомобільчик виїхав із-під струменя чистим і блискучим, без жодної порошинки на новенькому кузові. Та ось лишенько – вода потрапила в прочинене вікно і розмила напис на папері з назвою міста, куди прямував автомобільчик. Папір лежав на передньому сидінні. Навіть доклавши чималих зусиль, можна було прочитати тільки перші три літери, чіткою залишилася лише перша – «Ч».

      Поліцейський із дорожнього патруля, до якого Пижик звернувся за допомогою, тривалий час крутив у руках розмоклий папір, зсуваючи брови, чмихаючи носом і відкашлюючись.

      – Чер… Чер… Через край розмокло! – хмикнув він, смикнувши підборіддям. – Не можу прочитати. То їдь! Без тебе роботи забагато. – Поліцейський насупився й засвистів у бік Мерседеса, що їхав утричі швидше, ніж це було дозволено.

      – Дякую!

      Ми вже говорили, що Пижик був увічливим автомобільчиком. Тим паче що в салоні його попередили: грубіянити дорожньому поліцейському – це майже те саме, що самому собі проткнути колесо – дорого й боляче.

      І що ж робити в такій ситуації? Виходу, щиро кажучи, було два: або стояти, або їхати. Куди їхати – невідомо. Автомобільчик вирішив покластися на талан – їхати, куди дивляться фари, а там видно буде. Фари дивилися за місто. Пижик помчав щодуху – тільки вітер свистів, б’ючись об лобове скло й розпадаючись на два теплих крила, що ковзали по правому й лівому бортах.