Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.
Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!
Знак гріха
Натаніель Готорн (1804–1864) – один з перших майстрів американської прози, які отримали світове визнання. Народжений у пуританському містечку Салем, відомому через моторошний процес над «відьмами», він змалечку відчував докори сумління через учинки одного зі своїх предків, який виніс обвинувальний вирок цим нещасним жінкам. Саме тому в його творчості настільки важлива тема провини за давні гріхи, у тому числі за гріхи предків.
Популярність молодому письменнику принесли вже перші його новели на історичні та містичні теми, а в 1850 році на світ з’явилася «Червона літера» – перший американський роман, що став бестселером у Європі. Цю книгу високо оцінили письменники-сучасники, а Герман Мелвілл навіть присвятив Готорну свій епічний роман «Мобі Дік».
Сьогодні «Червона літера» вважається одним з наріжних каменів американської літератури: у досконалому за формою романі Готорн наочно воскресив духовне обличчя своїх предків-пуритан, що жили в середині XVII століття, розвінчавши їхню сувору і похмуру нетерпимість, жорстокість, збочені уявлення про гріх, справедливість і благодать. Історія звичайної подружньої зради перетворилася на потужну драму, з якої героїня, що зазнала важких випробувань, виходить перевтіленою, але без каяття, бо її зігріває думка про те, що вчинила вона так заради справжнього кохання.
Іншою була думка тих, хто вважав себе «стовпами суспільства». Перший наклад «Червоної літери» був розпроданий за кілька днів, і хоча люди мистецтва захоплювалися майстерністю і проникливістю автора, на Готорна ополчилися численні в США релігійні видання й ортодоксальні священики. Книгу називали «брудною історією, якій місце лише в бібліотеці борделя», дорікали, що її героїня не відчуває ані докорів сумління, ані провини через свій «злочин», а оглядач журналу «Черч Ревю» Артур Кокс заявив, що настільки «огидна любовна історія» не може бути темою літературного твору, і закликав заборонити «Червону літеру»: «Пропаганда похоті і незаконних відносин повинна бути знищена в зародку». Мешканці Салема, рідного міста Готорна, настільки розлютилися від роману, що письменникові довелося забрати звідти свою родину.
Хвиля цього «цнотливого терору» докотилася і до Російської імперії: у 1852 році «Червона літера» була особисто заборонена до публікації царем Миколою I, і лише після сходження на престол його спадкоємця Олександра II російський переклад став доступним для читачів.
Але і сто років потому, навіть після того, як роман Готорна став визнаною класикою, його пригоди не закінчилися. Між 1961 і 1977 роками в США різними організаціями не менше семи разів намагалися заборонити читання «Червоної літери» неповнолітніми на підставі того, що роман «порнографічний і непристойний», у ньому йдеться «про перелюбство і позашлюбну дитину», а також через те, що книга «занадто відверта і викривальна», бо оповідає про священика, «залученого до перелюбу».
Усе це не тільки не вплинуло на популярність роману – навпаки, забезпечило йому мільйонні тиражі й переклади на всі основні мови світу. За сюжетом «Червоної літери» було створено кілька опер і театральних постанов, перша кіноверсія книги з’явилася ще в 1908 році, а в 1926 році, ще в епоху німого кіно, був створений повнометражний фільм за участю великої Ліліан Гіш. Пізніше з’явилися нові кіноверсії, остання з яких, створена режисером Роланом Жоффе в 1995 році, зібрала цілу плеяду голлівудських суперзірок, у тому числі Демі Мур, Гері Олдмена і Роберта Дюваля.
Глава 1. Двері в’язниці
Перед брусованою будовою, масивні дубові двері якої були поцятковані головками кованих цвяхів, зібрався натовп: бородаті чоловіки в темних шатах і сірих гостроверхих капелюхах упереміж із жінками в очіпках.
Яких би поглядів на людське щастя і доброчесність не дотримувалися засновники колоній у Новому Світі, вони незмінно стикалися з необхідністю відвести одну ділянку незайманого ґрунту під кладовище, а іншу – під в’язницю. Знаючи про це, можна не сумніватися, що батьки міста Бостона звели першу в’язницю не пізніше, ніж розбили перше кладовище на ділянці Айзека Джонсона[1]. Його могила стала центром, навколо якого згодом почали розміщуватися могили всіх парафіян старої Королівської церкви[2].
Так