Розділ I
Ніжний, весняний, ледь теплий промінець пробився крізь важкі гардини. Спершу обережно торкнувся мармурового підвіконня, осмілівши, перестрибнув на лакований паркет, просунувся килимом і хоробро дістався дерев’яної стільниці, а вже там цілунком вечірнього сонця відбився у келиху з червоного муранського скла і ніжно-рожевим теплом припав до мізинчика жіночої руки, що лежала на невеличкому томику Джона Мільтона. Вікна були відчинені навстіж, у повітрі відчувались легкі крижані нотки і аромат щойно розпораної в палацових садах землі. Та попри це – в розцяцькованій, як належне, бароковій кімнаті було затишно, наче у крихітній табакерці. Янголята з рожево-зефірного склепіння позирали на двох людей, які гомоніли за столом у центрі «ягідної кімнати». Таку назву вона отримала завдяки темно-червоному шовку, яким були оббиті її стіни.
– Джакомо, негайно розкажіть мені про вашу поїздку в Санкт-Петербург! Правду кажуть, що там надзвичайно холодно? – мізинчик торкнувся ніжки скляного келиха, в якому замерехтів золотавий сонячний промінь.
– А ви гадаєте, чого я звідти втік? – посміхнувся чоловік, одягнений за останньою модою. Він здригнувся і театрально накинув на плечі, вочевидь, жіночий палантин. – Хоча у Варшаві також не літо.
– О, Джакомо, припиніть. Свіже повітря корисне для здоров’я – це довели провідні учені! – Власниці мізинчика розмова видавалась надзвичайно кумедною.
– Ви мене заморозите, ясновельможна княгине. Хоча краще це будете ви, а не ота німкеня, Катерина, – чоловік підігрував своїй візаві.
– То що там ота російська цариця? Дійсно така гарна, як розповідають у наших салонах?
– Та ні, їй годі зрівнятись із будь-якою варшав’янкою.
– Те, що ви знавець і жіночий серцеїд – це знає вся Європа. Та кажете так, бо, мабуть, не згодились до двору цариці Катерини, – жінка підняла келих, чоловік зробив те саме.
– У вас просто чудове угорське вино. Як і завжди у Чарторийських. До речі, ясновельможна моя пані, у вас кмітливий розум, і ви могли б бути прекрасним політиком. І в такому разі я б навіть погодився стати вашим компаньйоном.
Жінка гучно розсміялась.
– Пане Казанова, компаньйоном у чому?! Ваша слава йде попереду вас, і вся Європа знає, що ви насамперед шпигун! – Джакомо Казанова зробив вигляд, що не зрозумів останнього слова. Тож жінка повторила:
– La Spia![1]
На обличчі чоловіка з’явилася посмішка:
– А ви, моя яновельможна княгине, могли би стати прекрасною шпигункою!
Запанувала напружена тиша, та за мить кімната осяялась дзвінким сміхом, що луною пронісся по всіх розкішних кімнатах палацу Вілянув.
Іноді наша пам’ять недоречно виштовхує на поверхню заховані глибоко в сердечний мул важкі спомини. От і цього разу Ізабелла на мить опинилась у квітні 1766 року, в час, коли за посмішками та веселощами їй довелось приховувати важку, надзвичайну, просто звірину тугу. Аби не думати про це, Ізабела вдарила себе по зап’ястку згорнутим віялом і присунулась ближче до вікна. Карета мчала, підстрибуючи на бруківці. Була вже майже ніч. На варшавських вулицях панувала тиша.
Ізабелла дивилась на місяць – тепло-жовтавий, повний, що піднявся над містом. Він то ховався за гострими дахами будинків і високими деревами, то виринав і знову своїм яскравим кругляком променив нічне небо. Жінці здалось, що на тому місяці – хтось, можливо, така сама, як вона, теж милується нічним небом. І на інших планетах і в інших світах у цю саму мить такі ж карети, мчать запилюченими дорогами, керманичі їх поспішають і пришвидшують коней, а подорожні вдивляються у примарні нічні краєвиди. Жінка замріявшись заплющила очі, дорога її заколисувала, так що вона вже майже заснула. Нестямилась, як ридван зупинився. Візниця з кимось перегукнувся, коні рушили знову. Ще кілька хвилин – і нова зупинка. Нарешті кучер зістрибнув з передка, зробив кілька кроків і відчинив дверцята. З темряви виринули засліплюючим полум’ям смолоскипи. Ізабелла насунула на голову