Дитина як жертва суспільства є концепцією XIX ст. Наприкінці нашого століття тему «жінка/дитина» бере на озброєння чоловік, і вона отримує новий поворот і відволікає від справжнього питання: дискурс про дитину затемнює уявне перших десяти років життя. Чи це неминуче, як зла недоля, що доводиться використовувати письмо лише для літературної реконструкції нашої юності, лише для вигадування дитинства, якого не буває насправді, або для ідеології, яка нав’язує певні моделі? Література – це водночас і найбільш відчужене вираження дитинства, і найкраща ініціація в доросле життя? У такому разі вона була б головним способом досягнення покори, ідеологічної обробки, придушення мистецьких потенцій, а письменник несвідомо піддавався би мімікрії, яку суспільство заохочує в «слухняних учнях» більше, ніж креативність.
Невже література не здатна передати суб’єктивність раннього віку й пробудити більшу повагу до людської особистості, коли та перебуває в стані найбільшої своєї вразливості?
Поезія Лотреамона й Артюра Рембо в сенсі писемного мовлення є тим, чим уже півстоліття є дитячий психоаналіз у царині мовлення усного.
Хто лише нині не ділиться своїми спогадами з дитинства! У сучасній французькій літературі цей нарцисизм суттєво звужує романний всесвіт, і, щоб знайти більш епічні, більш космічні сюжети, доводиться читати іноземних авторів. До великих міфів прагне повернутися Мішель Турньє, але загалом сучасний французький роман надихається дитинством, яке переживав або не переживав його автор.
Можливо, це сталося внаслідок дедалі більшої популярності психоаналізу, який входить у культуру інтелектуалів. Як ніколи вони передчувають важливість своїх первісних відчуттів.
Ця уявна «колиска», поставлена в центр кабінетів наших сучасних письменників і письменниць, лише засвідчує, яким значним було місце, що його відводило суспільство 60-х проблемам дитинства. Що це – мода, культ?
Якщо це культ дитинства, то чи давно він з’явився в нашому західному суспільстві? Якщо поглянути на теперішній – скажімо так, американський – підхід, то я не впевнена, що можна вести мову про культ дитини навіть у першій половині XX ст.: дитина на ту пору радше з’являється як цілком самостійний персонаж, хоч і оточений німбом відомих символів. Отож ми не можемо однозначно стверджувати, що дитину сприймають як дитину, вивчають заради неї самої, з нейтральної позиції, показуючи її такою, якою вона є, без поетично-міфологічного нашарування. Вона ще в полоні всіх тих символів, які з нею пов’язують, а дорослий фокусує на ній усі свої мрії й бачить у дитинстві втрачений золотий вік. Але чи можемо ми навіть тепер вести мову про культ