Том Сойєр і Гекльберрі Фінн Марка Твена стали першою маніфестацією відкриття дитини як такої, дитини як людського створіння, що намагається долучитися до життя за допомогою власного досвіду11.
І нарешті з’являється Ісидор Дюкас (псевдонім – Лотреамон). У «Піснях Мальдорора» метафори не надаються до простого розшифрування, але Лотреамон відкрив нам один із найсильніших документів, коли-небудь написаний французькою мовою на тему суб’єктивності дитини. Сама мова тут подібна до ініціації. У неї можна ввійти лише завдяки поетичній інтуїції або через розуміння психоаналізу.
Поворотним для художньої літератури про дитину став автобіографічний роман «Моя прекрасна помаранча» бразильця Хосе Мауро де Васконселоса12. Помаранча – дерево, що стає найближчим конфідентом п’ятирічного хлопчика. Ця оповідь має неймовірну інстинктивну силу. Я дивуюсь, як дорослий зумів згадати й висловити все те, що відчував у тому віці. Він переповідає тугу всього уявного життя своїх перших років, – а західна література доволі небагатослівна, коли йдеться про цей вік, – коли його підкосило мало не смертельною хворобою. Йому вдалося передати на письмі дитячу суб’єктивність, видобуту з надр пам’яті, щось абсолютно відмінне від суб’єктивності дорослого, власну суб’єктивність письменника. Нинішню суб’єктивність, що пройшла через кастрацію. Лише обравши собі символічного батька, він покидає уявний світ, оживлений його деревом, – яке репрезентувало його символічне життя, – і досягає злагоди зі світом реальності. Він розв’язує кризу едипальної стадії через дитячу гомосексуальну фіксацію на одному невинному старому, якого він любить як ідеального дідуся і який стає опорою в його еволюції. Старий гине внаслідок нещасного випадку саме тоді, коли збирався всиновити хлопця. Так дитина виявляє смерть, яка позначає для неї кінець світу уявного та ініціацію у світ, де все є комерцією та боротьбою за життя. Це випробування стається по той бік моралі або соціальної незгоди. Герой не бунтує. «Моя прекрасна помаранча» в літературі є твором нетиповим, що буквально вивертає душу, геть нелогічним і поетичним, не схожим на будь-які романи звичаїв або соціальної критики, де на сцені грають діти. Жити в цьому віці означає жити як герой «Моєї прекрасної помаранчі». А відтак життя дорослого зовсім інше: воно означає примирення зі смертю.
У Європі таке свідчення навряд чи знайшло б джерело натхнення. Дитина занадто детермінована різними інституціями. У країні автора дитина в три роки не записана до школи, у неї є батьки, але вона зустрічається з ким захоче. Її життя більш розкуте й спонтанне.
У мемуарній літературі дитина є лише проекцією дорослого. Досягши підліткового віку, ми проектуємо наше дитинство на іншого індивіда,