Дітогубство
У процесах дітовбивства, попри їхню неймовірну кількість, важко відділити етику від юриспруденції. Убивство новонародженого карається суворіше, ніж убивство дитини, що підросла? Суддів більше вражає спосіб, яким було скоєне вбивство (жорстоке поводження, отрута, ніж…)? Здається, спроба вкоротити собі віку після вчиненого дітогубства є пом’якшувальною обставиною. Наприклад, у 1976 році Жослін Л., 30 років, убиває свого десятилітнього сина й намагається вчинити самогубство – засуджена в 1977 році до чотирьох років неволі; у 1975 році Еліан Ж. ошпарила дворічного сина, що спричинило його смерть, – довічне ув’язнення.
Особливо жорстоке поводження
Вочевидь, судді обирають менш суворе покарання, зважаючи на те, що карно-правові санкції проти винних батьків не розв’язують конфлікту з потерпілою дитиною. Зауважимо, що діти-жертви не мають судового захисту (тобто їхні інтереси не виборюються адвокатом). Частіше все закінчується безкарністю, ніж покаранням за погане поводження батьків щодо дітей. Мовчанка оточення покриває вчинки мучителя чи мучителів. Б’ють на сполох лікарі, соціальні служби, іноді сусіди.
Частіше переслідують насильницькі дії зі слідами побоїв і поранень, а от насильство, подане як «батьківське виховання», дуже часто вибачають як прикрий нещасний випадок. Зґвалтування дитини батьком або вітчимом найчастіше приховують як сімейну таємницю. Якщо правосуддя таки втручається, то нелегко відрізнити сексуальні зв’язки, вчинені внаслідок примусу або акту насильства, від зв’язків, зумовлених покірністю дитини за мовчазної співучасті оточення.
Література XIX ст., навіть розчулена виглядом дитинства, навіть сприймаючи дитину як персонажа роману, лише подає соціально-моральну картину або поетичний образ незрілого втраченого раю або знеславленої невинності. Тут виявляються радше уявлення дорослих про те, що заведено називати «дитиною». Романтизм вимагає від авторів співчувати жертвам суспільного ладу, отож вони виводять дитину на сцену в сентиментальному і гуманному світлі: Ґаврош, Олівер Твіст, Девід Копперфілд. Але й тут автори залишають поза увагою уявний світ перших років. Домінує саме суб’єктивність дорослих, які ідеалізують власну молодість. Це анархічний реванш письменника проти кліриків; постулати церкви вивертають навспак: ми народжуємося безгрішними. Нас розбещує суспільство.
Разом із безкомпромісним натуралізмом знову приходить неоднозначність. Природну добросердість дитини знову ставлять під сумнів. Показуючи, що діти доволі легко адаптуються в згубному середовищі (Діккенс, Гюґо), що на вулиці вони почуваються немов риба у воді, романіст зображує їхню кмітливість, талант наслідувати з однаковою легкістю як вади, так і чесноти дорослих, їхні хитрощі, удавання, аморальність, уміння викручуватися у світі соціальної жорстокості. Вони здатні дійти до межі, і голод чи потреба заступництва дуже легко