Чому йдуть до причастя, починаючи з семирічного віку? Чому не від 0 до 7, як у православних? Дитина бере участь у всьому, до всього примішуючи свої магічні тлумачення, що таке «брати» і «робити», магію оральності та анальності. Вона не знає своєї частки свободи дій, приємних чи неприємних, корисних чи шкідливих, як для себе, так і для інших. Ось коли вона це усвідомлює, тоді й формує розуміння добра і зла, яке, до речі, переважно не має нічого спільного з духовним гріхом. Почуття огріху – це світське, цілком земне почуття. Дитина відчуває, що повелася необачно, дала маху, її вчинки засмучують батьків, які накладають свою заборону. Вона вважає, що провинилася, коли через свою незграбність раниться, переслідуючи якусь потребу чи забаганку. У часи тілесних покарань, коли її лупцюють по чутливих і рухливих місцях, її карає не Бог, а сторож свого майна, до якого належало тіло дитини, яка покарана зокрема й за те, що могла пошкодити це майно. Але з того моменту, коли дитина свідомо відчуває свою провину, її навчають заповідей Божих, які не слід плутати з людськими наказами. Для православних дітей перед першим причастям заведене дворічне релігійне навчання, що готувало до урочистого особистого причастя. Сповідь відбувається на очах у всіх, серед хору; священик стоїть там само, але той, що кається, звертається до ікони Спасителя. Дитина нічого не говорить про своє приватне життя. Піп запитує: «Чи згрішив ти проти Першої заповіді?» – «Так, згрішив». – «А проти Другої заповіді?» – «Так, згрішив… Без числа нагрішив я». Але ніхто під час цього дійства не розповідає про свої вчинки в подробицях. Засвоївши за два роки основи віровчення, дитина після невеличкого родинного свята знову допускається до причастя – уже як «доросла, відповідальна за свої дії».
У маленького католика все зовсім інакше: з п’яти років він починає опановувати основи катехізису – Закону Божого. У його уяві Бог посідає місце батьків. Замість пробудження до духовного життя, сам ритуал зводять до психологічного сприйняття містики, а також до еротизації ставлення дитини до Бога і навпаки. Для дорослих це спосіб чинити тиск на дитину, погрожуючи вищою карою провидіння, «смертним гріхом», пеклом! Деяким дітям уже тяжко збагнути, що таке грішити ділами, а тим паче грішити бездіяльністю. А «грішити думками» для дитини взагалі немає сенсу. Семирічні діти не відають, що таке мислити, думати. Мислити – це добровільний акт. Утім, геть не всі вміють мислити (як говорив пан Тест7, «ніхто не розмірковує»). Цілеспрямована думка, думка, яка працює над чимось, як співак працює над своїм голосом, є актом усвідомленим, що не має нічого спільного